Автор фото, Getty Images
Американська агенція Associated Press розповідає про те, як в Україні допомагають колишнім солдатам, які втратили зір у боях проти Росії, повернути собі відчуття самодостатності.
Наразі немає статистики щодо того, скільки військовослужбовців втратили зір через важкі поранення, отримані на війні, каже Олеся Перепеченко, виконавча директорка громадської організації "Сучасний погляд". Вона організовує реабілітаційний табір для військових.
Але попит на їхню програму зростає.
Кілька тижнів ветерани разом із родинами перебувають у реабілітаційному центрі під Рівним. Більшість з них отримують тут свої перші палиці, здійснюють перші прогулянки містом без сторонньої допомоги та навчаються працювати з програмами, які допомагають незрячим користуватися мобільними телефонами та комп'ютерами.
- "Я продовжую жити в пеклі". Як війна калічить психіку бійців – репортаж NYT з психлікарні
- Секс після війни. Як українські ветерани знову вчаться кохатися
- "Лягаєш спати, бачиш, як на руках помирали". Скільки українців матимуть психічні розлади чи ПТСР через війну
"Наша мета – не перенавчити їх, не змінити їх, а просто дати їм шанс стати незалежними та самостійними", – цитує АР Перепеченко, яка сама є незрячою.
Один з таких військових – 34-річний Денис Абдулін, який був тяжко поранений і осліп під час бою з російськими військами більше року тому.
Разом із іншими ветеранами протягом кількох тижнів у центрі вони навчалися орієнтуватися в місті, самостійно готувати їжу та користуватися громадським транспортом у Рівному.
Щоденні речі, які раніше вони робили автоматично, тепер вимагають зосередженості, сили та відданості.
"Кожен платить свою ціну за свободу в Україні", – цитує АР Абдуліна, який провів місяці прикутим до лікарняного ліжка і рідко знімає темні окуляри.
Він добровільно пішов в армію, коли Росія вторглася в Україну майже півтора року тому. Самостійно пройти 600 метрів – новий етап у його одужанні після того, як міна розірвалася за кілька метрів від нього в Сєвєродонецьку на сході України.
"Звичайно, я очікував усього, але осліпнути – такого я навіть уявити не міг, – каже Абдулін. – Я думав, що можу втратити руку чи ногу, і зовсім не хотів помирати. Я навіть не думав, що осліпну. Тому спочатку було дуже важко".
Після поранення чоловіка дружина Абдуліна Олеся повернулася з двома дітьми з Литви, де вони знайшли притулок після повномасштабного вторгнення Росії.
"Головне, що ти живий", – відповіла вона, коли він сказав їй, що ніколи більше не зможе бачити.
Протягом наступних місяців вона годувала його з ложечки й майже не відходила від нього.
У таборі "Сучасного погляду" вони обоє вчилися, як заново налагодити своє сімейне життя.
Поки Денис відвідував курси фізіотерапії чи кулінарії, Олеся разом з іншими жінками проходила власні тренінги. Одна з цілей табору – нагадати дружинам, що вони не "няньки", а супутниці життя своїх чоловіків, каже організаторка табору Олеся Перепеченко.
Вона прагнула бути на передовій і допомагати ще з 2014 року, коли Росія розпочала анексію української території. До армії її не взяли, тож вона вирішила взятися за нову місію: допомагати солдатам, які втратили зір, повернути собі відчуття незалежності.
"Сучасний погляд" провів свій перший реабілітаційний табір у 2019 році й відтоді організував ще близько 10. Проте за час повномасштабної війни відбулося лише два табори. Попри те, що на наступну сесію є список із 30 осіб, головною перешкодою для некомерційної організації є фінансування: організація кожного табору коштує приблизно 15 000 євро.
"Ми залишаємося такими ж людьми. Ми маємо такі ж можливості", – цитує АР іншого учасника табору, 27-річного Івана Сороку, який приєднався до української армії в день вторгнення Росії та відвідує табір вже вдруге.
Снаряд поранив Сороку під Бахмутом у серпні 2022 року.
"Я одразу втратив зір, мене відкинуло вибуховою хвилею. Я відчував, що вмираю", – розповів Сорока. – Я лежав близько двох хвилин. Тоді я зрозуміла, що ні, мене туди хтось не пускає".
Він натякає, що саме його наречена Влада, яка зараз перебуває разом із ним у таборі, втримала його живим.
Пара познайомилася, коли Сорока брав участь в обороні Київської області навесні минулого року. Їхнє кохання стрімко розквітло на тлі війни. Перед літнім відрядженням на Донеччину Сорока зробив Владі пропозицію. Вона погодилася вийти за нього заміж.
Але невдовзі замість того, щоб готуватися до весілля, вони проводили дні й ночі в лікарні. Весілля ж запланували на початок вересня.
"Я зрозумів, що якщо я сам не встану й не почну щось робити, нічого не зміниться", – цитує Івана АР.
