Війна не минає безслідно: як люди з бойовим досвідом знову знаходять себе в цивільному житті 25.02.2025 17:01 Укрінформ Дві історії особистісних трансформацій під час війни – шлях від цивільного до ветерана і назад
Коли війна приходить у ваш дім, уже не можна сприймати її абстраговано. Стає цілком зрозуміло, що люди – це не цифри в реєстрах, це мільйони досвідів переживання трагедії. Станом на зараз в Україні майже два мільйони особистісних трансформацій, зумовлених бойовим досвідом.
У цьому матеріалі представлено дві історії людей, які пішли добровольцями із першого дня повномасштабного вторгнення. Юрій Жук починав службу на Київщині, потім рік провів в Окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького, в розвідувальному взводі стрілецького батальйону, який брав участь в боях під Бахмутом і згодом на Харківщині. Після поранення та контузії Юрій припинив службу в лавах ЗСУ, але залишився у сфері оборони. Максим Степаненко – колишній військовослужбовець Київської бригади територіальної оборони, який служив на Київщині і на Донбасі. У 2022 році під Бахмутом він зазнав поранення у праву руку, після цього був комісований.
Я зустрілася з нашими героями в Національному агентстві з питань запобігання корупції з нагоди завершення проєкту стажування для ветеранів, організованому відомством. Під час бесіди вони провели мене своїми спогадами і рефлексіями від 24 лютого 2022 року й до комісування, розповіли, як вони звикали до реалій фронту та як тепер переходять до відносно мирного життя.
МОТИВАЦІЯ ДО СЛУЖБИ
Я, Юрій і Максим сидимо в одному з кабінетів НАЗК. Пропоную їм розпочати розмову із питання, як їх зустрів найнеприємніший за останні роки четвер та що мотивувало піти на військову службу. У відповіді – образи, що виникають у багатьох мешканців України: близько п'ятої години ранку, вибухи за вікном, видніються стовпи диму.
– Ми всі жили своїми проблемами – коронавірус, дистанційна робота, вакцинація, – починає Максим Степаненко. – Я чудово пам'ятаю, що чекав на відновлення сезону в українській прем'єр-лізі, уже взяв квитки на «Динамо»–«Інгулець» – у суботу мав бути матч. Звичайнісіньке життя. Були якісь плани – з дівчиною збиралися одружуватися. 24 лютого це все в один момент закінчилося.
Максим Степаненко та Керівник управління по роботі з персоналом НАЗК Ігор Дробко
Він згадує, що не вірив у можливість повномасштабної фази війни, мовляв, очікував тиск на дипломатичному фронті, спроби змусити Україну виконати «Мінськ». Але, констатує, помилково вважати, що всі думають так, як ти. Отже, попри відсутність військового досвіду, попрямував до ТрО.
Юрій Жук також не служив до повномасштабного вторгнення, однак готувався стати на захист України в разі необхідності, зокрема, пройшов вишкіл в ГО «Український Легіон» та заздалегідь зібрав речі.
– На питання дружини: «Що це?», відповів коротко: «Війна», – пригадує він. – Зателефонував у до найближчого ТЦК та СП, призначили час, я прийшов туди, і так, попри заперечення дружини, із 24 лютого для мене почалася військова служба.
Юрій Жук та Керівник управління по роботі з персоналом НАЗК Ігор Дробко
Вибір воювати чи не воювати є, як на мене, одним із найскладніших у житті. Адже це не гра, де можна «зберегтися» й почати заново. Ми живемо один раз і вмираємо теж один. Тому найбільше захоплення викликають люди, які свідомо пішли захищати свою країну, попри наявність можливості поїхати напередодні чи офіційні причини не воювати.
Максим був політичним експертом. Він розповів, що мав «білий квиток» через травму хребта. Юрій за першою освітою інженер, за другою – економіст, управлінець з понад десятирічним досвідом, підприємець. Серед хобі – ремонт авіаобладнання; він заснував компанію, що займалася ремонтом транспортних і пасажирських літаків. Виходячи з цієї інформації, цікавлюся, на яку внутрішню мотивацію спиралися мої співрозмовники, йдучи добровольцями.
– Чому пішов захищати? – починає Юрій. – Для мене тут відповідь проста. У мене дві донечки. На їхнє питання або на питання онуків, чи захищав я Україну, що мені відповідати? Вигадувати щось на кшталт от, була б можливість… – так вона і була саме 24 лютого. Я завжди свої рішення обдумую, тоді, чесно, не думав, просто пішов.
Тим часом Максим наголошує: одразу було зрозуміло, що війна торкнеться кожного, тож про «відсидітися» не йшлося.
– Напевно, поштовхом для мене стало повідомлення зранку 24 лютого від тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова, мовляв, усі, хто можуть тримати зброю, мають це зробити. Я й зробив. Через свій «білий квиток» я пішов у «тероборону», оскільки знав, що туди точно візьмуть. Єдине, чого я дійсно не очікував, що війна для мене закінчиться ось так – тоді я відводив собі три дні.
Авжеж, не можу не запитати, як це – цивільній людині тримати бойову зброю. Максим відповідає, що настає усвідомлення, що ти можеш заподіяти реальну шкоду. Зі зброєю потрібно розібратися – передусім щоби себе не вбити, а надалі вона до тебе приростає.
– Особливе враження справило, коли нам штик-ножі видали, і на думці: зараз у штикову!, – посміхаючись додає Максим. – А взагалі до зброї ставишся серйозно, особливо коли не виключена можливість «дружнього вогню». У перший день був такий інцидент: через авіаналіт хтось відкрив вогонь, кулі почали рикошетити, кілька чоловік зазнали поранень. Що зробиш – 24-го бажання вбивати кацапів було навіть більше, ніж кацапів.
ВІЙНА ЯК ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ ЛЮДСЬКИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН
Людям притаманна певна романтизація війни. Адже це поле, де можна проявити найкращі людські якості, але водночас воно не обходить без ганебних вчинків. Питаю у ветеранів, які їхні ілюзії розбилися об бойові реалії. Не можу точно сказати, що саме я очікувала почути, можливо, про зловживання в армії (хоча і про подібні випадки співрозмовники розповіли), однак основним відкриттям війни, за словами спікерів, стали несподіванки у звичайних людських взаєминах.
– Найбільше я був вражений своїм оточенням, – почав Юрій. – 24 лютого стало рубіконом, сіре перестало існувати, залишилося тільки біле та чорне. Розпочавши службу, я потребував людей на завдання, і телефонував частині моїх знайомих (даруйте на слові, «мажорних»). Я був здивований, коли мені відповідали, що вони вже «там». З іншого боку, ті, хто рвав на собі сорочку, мовляв, як потрібно – ми в ділі, злилися. Хоча я просив про допомогу, навіть не участь – треба було купити амуніцію.
24-го ми отримали каску, автомат і набої. Перший бронік нам видали тільки 5 травня 2022 року. Відповідно до цього треба було якось його дістати. Не відгукнулися.
Я людина різка, я одразу їх видалив із телефона, а потім із життя. Досі для мене їх не існує.
Незнайомі люди також дивували. Наприклад, у першому моєму підрозділі була одна людина напівглуха, ще одна – без двох пальців. Один хлопець був майже без зубів. Я, чесно, у нього запитував, мовляв, що ти тут робиш? А він мені: «А ти чого не в Дюссельдорфі?». Думаю, резонно, питання знято.
Зі свого боку Максим підкреслює, що враження від війни складно передати. Найвлучніше сказати, що війна надає більше життєвого досвіду, ніж військового.
– Особисто мене досі вражає вчинок мого побратима, який допоміг мені врятуватися і руку зберегти. Ми були знайомі до цього місяць та просто разом працювали і добре спілкувалися. Гадки не маю, як він сам не загинув – він своєю аптечкою надав мені допомогу, а потім отримав поранення в шию, і вже не мав чим себе перемотувати. Виходить, що на війні людина лізе під кулі тебе рятувати, а у цивільному житті хтось не може поступитися своїм комфортом (я після повернення встиг одружитись і відразу розлучитись).
Але чудові випадки є чудовими, адже відтіняються не надто приємними ситуаціями. Максим продовжує:
– Я ще згадую нашу першу евакуацію. Ми несли нашого загиблого побратима та пораненого. Була ніч, нічого не видно, ми самі ледве йдемо, «трьохсотий» кричить, матюкається. Ми їх несли двома четвірками. Вирішили залишити на якийсь час загиблого, щоби донести пораненого. Ушістьох ми мали доставити пораненого, а двоє з нас залишилися біля «двохсотого». І вийшло так, що людина, яка мала бути шостою, просто взяла і пішла, не сказавши нічого. Ми шукали людину – а його немає. Інший просто заховався в посадці, сказав, мовляв, вас там вистачає, несіть. Також були люди, які не витримували на позиціях, просто тікали.
Юрій Жук
СТРАХ І НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ – ПЕРШІ ВОРОГИ НА ФРОНТІ
Тут ми підійшли, можливо, до одних із найбільших випробувань для кожного на полі бою – страху й невизначеності. Вижити може лише той, хто опанував страх, каже Юрій. Саме тому не можна нехтувати психологічною підготовкою майбутніх захисників, а також підтримкою чинних службовців. Поранення є різної тяжкості, але психіка, наголошують ветерани, – найслабша штука.
– Я не вірю людям, які кажуть, що їм не страшно на війні. Пам'ятаю перший вихід під Світлодарськом. Перші постріли, перші кулі, перші танки – і усвідомлюєш, що через секунду тебе може й не бути. Це дійсно жахає. Пізніше до чогось звикаєш, але страх є.
Невідомість важко переживати. Травень 2022 року, ми зайшли на Світлодарську дугу вже в напівоточення. Ситуація наступна: немає чіткої інформації, що відбувається, де ворог, які його сили, чим він атакує, що у є нас для контрдій. Ми кудись їхали, щось якось мали робити, тобто нічого не було зрозуміло. Авжеж, у таких ситуаціях постає питання: що ж тоді завтра буде?
Або уявіть: людину відправляють на завдання на три доби. Вона бере провізію на цей термін, і заводить собі будильничок на 72 години. Солдат працює і відраховує: уперше прилетіло – не вбило, вдруге прилетіло – не вбило, втретє прилетіло – просто поранило, а вчетверте прилетить, цілком можливо, що тут і залишишся. Єдина думка в нього: коли ці вже 72 години, б****, минуть. Доступ до смерті має бути мінімальним. Якщо три дні переростають у чотири – п'ять, це нормально, але коли у десять… Викликаєш підмогу, а у відповідь: «Немає ким замінити, тримайтеся». Який би ти не був відповідальний, одного моменту пошлеш все до чорта. Звідси й полишання позицій.
Постріли і «прильоти» реально можуть збити всю наснагу. У штабі людина готова, збирається, їде на позицію, чує свист куль і стає геть іншою. Каже, мовляв, хлопці, вибачте, я не можу. Йому закидають, що він боягуз і негідник. Він каже: «Ну, мабуть так». Психіка людини найслабша.
Максим додає, що непередбачувані бойові ситуації та погодні умови також завдають психологічного тиску.
– Наприклад, коли ситуація через край, або пішов дощ, то людина може просто зламатися. І боєць дійсно сам не в змозі пояснити, чого. Просто усвідомлював, що помре. Усі цю загрозу розуміють, але у якийсь момент може охопити паніка, і він от саме усвідомлює, що зараз помре, і робить все для того, щоб вижити.
Я не засуджую інших людей, але сам дуже боявся, щоб таким чином не зганьбитися. Для мене зрозуміло, що є велика різниця воювати добре чи воювати погано. Помру не помру, а хлопці все одно будуть пам'ятати таким, яким ким то був.
ЖОДНЕ ПОРАНЕННЯ НЕ ПРОХОДИТЬ БЕЗСЛІДНО
Максим розповідає, що на відновлення функції правої руки, куди влучила куля, знадобилося 2,5 роки. Це потребувало не тільки фізичних, а й психічних спроможностей. Стан як одноманітний важко описати, каже він, після поранення людина переживає багато етапів.
– Найперше – це ейфорія, коли приходить розуміння, що вижив. Був в окопі, а раптом дивишся – над тобою дах, ти вже не мокнеш під дощем. Я пам'ятаю, коли мені у госпіталі в Дніпрі принесли свіжий хліб, я ошаленів. Незвично було бачити людей не в формі, незвичною також була відсутність зброї, а вона на війні формує відчуття безпеки.
Потім ця ейфорія у мене змінилася апатією. Надалі – періодом «всі цивільні повинні». Наскільки я зрозумів, у всіх є такий період. Це проходить з часом. Згодом я зрозумів, що не один воював, що до мене багато було воїнів у різних конфліктах. І цілком нормально, що є люди, які не були на війні. Тобто якщо ви десь зіткнетеся з агресивним ветераном, то знайте, що це лише період, він мине, це не означає, що колишній військовослужбовець буде у такому стані назавжди.
Я особисто пам'ятаю, як міг відверто агресувати, і порівнюючи з тим, який зараз, відчуваю сором за це. Я б хотів би вибачитись перед людьми, я тоді їм нахамив. І найгірше, що вони не тільки про мене погано подумали, а й про інших хлопців. А це неправда.
Водночас Юрій розповів, що отримав контузію під час виконання одного із завдань.
Найстрашніше в контузії те, каже він, що фізично нічого не видно: руки і ноги залишаються, голова на місці.
– Під час контузії лякають процеси, які починають відбуватися всередині: для початку я забув, як називається кружка, що вода – це вода. Як сказали лікарі, контузія не лікується, з цим треба навчитися жити. Болить голова, нерозуміння, де ти, що ти, інколи напади агресії, апатія – все це дуже важко, повірте. Людина ніби як людина, але всередині вона трошки інша.
Після контузії я майже пів року відходив. Потім я повернувся в бригаду, але на бойові мене не взяли вже. Я знайшов себе у штабі, у відділі службових розслідувань, однак після чотирьох місяців роботи, виявив, що для мене це фізично складно, бо насправді хвороби наклалися одна на одну.
Жодне поранення не проходить безслідно, особливо для твоєї психіки. Авжеж, нічні кошмари, очі вбитих побратимів – це теж нікуди не зникає.
Обидва ветерани також наголошують, що цінним для них є статус «доброволець», хоча нині держава оперує визначеннями «контрактник» або «мобілізований». Мої співрозмовники зауважили, відсутність цього терміну як офіційного нівелює внесок людей, які з власної волі пішли захищати Україну у 2022 році.
ЩО МОЖНА РОБИТИ ВАЖЛИВОГО ПІСЛЯ ЗАХИСТУ КРАЇНИ?
Коли людина переживає досвід учасника бойових дій, трансформуються і її цінності, зауважує перед записом бесіди з ветеранами Керівник управління по роботі з персоналом НАЗК Ігор Дробко. Зокрема, людина набуває чеснот, про які, можливо, вона й не здогадувалася. Питаю у Максима та Юрія, чи відчувають вони у собі зміну цінностей й чи вплинуло це на вибір піти навчатися в антикорупційну галузь?
Юрій констатує, що дійсно спостерігав за собою завищене відчуття справедливості, також почав цінувати те, на що не зважав. Хто б міг подумати, що водовоз після кількох днів спраги, стане манною небесною, зазначає ветеран.
– Подвиги й ордени, це все класно, але, я переконаний, що про це зараз не потрібно говорити – зовсім. Особливо, хто скільки чого підбив, ліквідував, хто поставив прапор. – продовжує Юрій. – Розумієте, щоби звільнити один населений пункт залучається велика кількість військових: розмінувальники, картографи, розвідники, хтось робить початковий обстріл, хтось імітує наступ тощо. І коли певна бригада заходить у населений пункт і ставить прапор, звичайно честь їм і хвала, водночас де всі інші?
Я хочу донести дуже просту думку: не буває надважливих і неважливих героїв. Простий солдат, стрілець – по суті людина, каска, бронік і автомат – першим заходить на позицію і останній відходить. Як часто ви про них чуєте?
Має бути рівна повага до всіх героїв. Ти воював, а як воював – нехай Господь вирішує.
Ну і героїзм доцільний, там де він доцільний: завдання на війні не вмерти за державу, а вижити і перемогти.
Юрій додає, що спочатку з певним упередженням ставився до проєкту стажування, але потім оцінив для себе його просвітницьку функцію.
– Сьогодні важливо доносити до суспільства думку, що у нас не все так погано, що в Україні дійсно щось робиться. Чесно, я не вірю у повну незалежність НАЗК чи НАБУ, але це інституції, які працюють і щось роблять. І для мене стажування стало можливістю у цьому переконатися.
Я знайомий із корупцією як підприємець (зараз маю два бізнеси) і військовослужбовець – стикався зі «схемами» й на митниці, оборонних закупівлях, під час призначення військового керівництва не по кваліфікації, а по зв'язках.
На війні можна дуже швидко пройти шлях від лейтенанта до підполковника – дійсно у мене особисто є такі знайомі, бойові люди. Однак відфільтрувати справжній бойовий досвід і несправжній досить важко. Був? – Був. Керував? – Керував, як – це вже справа десята. Призначили людину на посаду, яка не розуміє, що робити, а ціна за це – життя солдата.
З іншого боку, корупція вбиває віру у вільний бізнес, у те, що ти можеш взяти і почати займатися власною справою. Я вважаю, це катастрофа. Хто до нас прийде інвестувати, якщо тут є корупція? Хто з цивілізованих держав матиме справу з нами, якщо корупція кругом. Це все дуже прості речі, але за корупції немає майбутнього у держави. А ми маємо вистояти.
Максим розповідає, що після бойових дій пережив кризу, роздумуючи, що взагалі можна важливого робити після війни?
– Восени 2024 року я зрозумів, що вдасться відновитися після поранення, й потрібно буде чимось корисним зайнятися та, авжеж, забезпечувати себе, продивлявся різні можливості. Після бойових дій у мене була криза, я не розумів, що взагалі можна важливого робити після війни.
Тому я для себе розглядав можливість займатися ветеранською політикою. А на проєкт стажування я випадково натрапив.
Однак під час його реалізації стало зрозуміло, що це гарний рівень, що до нас чудове ставлення, нас серйозно сприймають. Я на початку гадав, що це проєкт «для галочки», адже зараз війна і для ветеранів треба робити проєкти, але це виявилося не так, чому я радий. І навіть тут працюватиму. Тут однодумці, до того ж є відчуття, що ти потрібен саме державі.
Перехід ветеранів від воєнної реальності до умовно мирного життя – це процес, що потребуватиме роботи як з боку ветеранів, так і з боку суспільства. У матеріалі висвітлено досвід тільки двох ветеранів, а також історій уже тисячі, і кожна з них є містком між людьми, які не воювали, і тими, хто пройшов жорна бойових дій.
Світлана Ткачук
Громадянське суспільство Ветерани війни Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
