Радіо «Афродита»: любов та сила радіостанції УПА Дякуємо героям 01.10.2024 18:00 Укрінформ До 1 жовтня – Покрови, Дня УПА розповідаємо про унікальне явище підпільної української радіостанції та історію тих, хто не мовчав
«Пильним і терпеливим радіослухачам у Європі час до часу щастить зловити пізнім вечором або вночі передачу підпільної радіостанції УПА на хвилі 41-43 метри, часом на хвилях між 450-550 метрів, а дехто твердить, що й на хвилях київської радіостанції (1200-5 м)…», – писала австрійська преса 1945 року.
«Пильні й терпеливі» слухачі чекали на щоденні випуски підпільної радіостанції УПА не лише за кордоном і особливо – не за кордоном, а в Україні, яка вкотре опинилась між двома окупантами – радянськими та німецькими. На жаль, були ще й інші «пильні й терпеливі – німецькі та радянські вуха, які полювали на позивні й тривалий час не могли знайти цю загадкову Афродиту.
Схема радіостанції Афродита. Із архівів спецслужб
Йшов 1943 рік. В умовах окупації щодня чотирма європейськими мовами: українською, російською, англійською та французькою (є свідчення і про німецькомовні випуски) виходили в етер випуски новин, звучала музика й мовило для всіх нескорених радіо «Афродита» (кодова назва), або радіо «Вільна Україна», або радіостанція «Самостійна Україна», – єдиний і унікальний випадок у світовій практиці. Історія підпільної радіостанції варта не лише романів і втілення в кіно, вона варта того, щоб стати видимою частиною нашої славної історії: боротьби, спротиву, і незалежних від держави, але відповідальних за націю, медіа.
До цього жоден рух опору не спромігся на таку потужну медійну подію: закупити, змонтувати передавач і підсилювачі, завести в окупаційну зону не лише техніку, акумулятори, а й дикторів, редакцію та посилену охорону і розпочати щоденне мовлення впродовж 1,5 року: «Йшлося про вільний світ і спробу прориву інформаційної блокади. Тим паче, що Україна не мала кордону безпосередньо з тим вільним світом», – пояснює історикиня, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк: «Зважаючи на ситуацію, яка склалася в Україні на 44-45 роки та ще й у стратегічному регіоні Стрийщині. Через цей регіон, де діяла радіостанція, проходить лінія поділу між Галичиною та Закарпаттям. На той час у регіоні билися дві армії: Вермахту та Червона, і її мали виявити значно раніше. Але німцям було, напевно, не до того, а совіти знищили її лише в 1945 році».
Радіо і деталі радіотехніки, вилучені радянськими спецслужбами з останньої криївки Романа Шухевича. Фото https://photo-lviv.in.ua/
«Держава в державі» – так називали діяльність ОУН-УПА ті, хто розумів масштаби і структуру впливу повстанців. Друковані видання, альманахи, листівки, друкарні, система власних відзнак і нагород, підпільне навчання й виховання, лікарні й один із найвагоміших медійних впливів початку-середини ХХ століття – радіостанція. Все це, включно із боротьбою, боями на два фронти та політичною структурою, було чітко розмежовано, оформлено, за кожним із напрямків були свої відповідальні й виконавці. І все це було на територіях, які перебували під жорстким контролем диктаторських режимів. І жоден коричневий чи червоний терор та страх смерті не міг зупинити «ідею, час якої настав» (слова, які приписують Степанові Бандері).
Володимир В’ятрович, історик, народний депутат та дослідник визвольного руху в коментарі Укрінформу пояснює цю унікальність так: «Таких прикладів, коли підпільний рух мав свою радіостанцію, яка працювала два роки, транслювала вільне слово з України на Європу, немає. Це унікальна, насправді, історія. Тут безліч сюжетів, які неймовірно цікаві й співзвучні з тим, що відбувається зараз. Зараз нам потрібно, щоб світ нас чув, а ми маємо прекрасний приклад, як повстанці це робили у неймовірно важких умовах».
Історія, яка звучить
Паралелі із сучасністю супроводжуватимуть цю історію й надалі. Але саме восени, десь у жовтні (можливо, саме до дня створення УПА та свята Покрови) 1943 року почало постійно виходити в прямий етер підпільне радіо «Афродита».
Кодова назва – Афродита (саме так, за тогочасною правописною традицією через «и») – для невтаємничених сповнена непорозумінь: до чого тут підпільна радіостанція і богиня кохання? Але ж Афродіта також відома пристрасним романом із богом війни Аресом, з яким вони й досі близькі, здається. Образ Афродіти лишається одним із основних потужних символів античної міфології. Війна та кохання все ще потужні сили, далекі й близькі водночас. Зрештою, Афродіта була матір’ю Енея, якого Котляревський перетворив із грецького розбишаки на архетипного українського козака.
Єдиної назви, здається, у неї не було, дослідники подають усі три варіанти. Тож вони вважаються коректними – радіо «Афродита», радіо «Вільна Україна» та радіо «Самостійна Україна».
Сторінка сценарного плану мовлення українською мовою радіо «Афродита». Збірка документів Миколи Лебедя. Архів Центру досліджень визвольного руху
Один із найвідоміших дослідників саме цього напрямку діяльності УПА – історик Володимир Мороз – нині в лавах ЗСУ, саме за його сприяння і допомоги стала можливою ця публікація. Володимир, зокрема, пояснює, що записів програм радіостанції не виявлено, а історія вимагає подальших досліджень. Але для нього триває зараз інша історія – війна з тим самим ворогом, що й 80 років тому «полював» за українським підпіллям та українською радіостанцією.
Що ж до формату, який був основним, назвемо його на нинішній погляд інформаційно-музичним, за наповненням політично-суспільним: «Виходили новини, але на початку і в кінці випусків включали музику», – коментує Володимир Мороз. Це були платівки, які повстанці теж мали у доступі, з народними та класичними творами українських авторів. Під час знищення радіостанції «визволителі» склали список майна, серед якого були й патефон, і 30 платівок. Передачі були короткі, 10-15 хв. А починались і закінчувались із гімну УСС «Ой у лузі червона калина». Очевидно, що такі короткі випуски робилися з метою конспірації, аби «запеленгувати» місце подачі сигналу було складно.
Зберігся розклад етерів радіостанції УПА, – видання підпільників газета «Щоденні вісті» писала так: «Радіовисильна (тогочасний варіант назви радіостанція, походить від слова «висилати», тобто передавати – ред.) «Самостійна Україна» висилає щоденно низку радіопередач українською, російською, французькою та англійською мовами. Відбір – на коротких хвилях у смузі 45-46 метрів. Години радіопередач українською мовою: 6.30, 12.30, 16.30 і 20.30, російською мовою: 21.00, французькою мовою: 22.00, англійською мовою: 22.30. Організуйте одиничне та групове слухання передач та поширюйте в масах її зміст».
Кожен випуск новин починався із фрази: «Ви чуєте голос вільної й незалежної України. Говорить підпільна радіостанція «Вільна Україна».
Радіо до 50-60-х років ХХ століття, а в СРСР і до 90-х років, було потужним способом медійної комунікації й альтернативної, нецензурованої інформації та музики – і для поневолених народів, і для західних суспільств. Радіо важко заглушити й неможливо цензурувати в етері. І саме недержавне радіо стало тим спільним, акумулюючим поштовхом, який руйнував імперію зла. Існування підпільних радіостанцій (у 1944 під час Варшавського повстання теж використовували радіпередавач), піратських радіостанцій на кораблях у нейтральних водах, цілої низки «радіохуліганів», які врізалися в етер радянського звуку із саморобними платівками та передавачами, «ворожі голоси» – все це з’явилось пізніше, після яскравої зірки радіостанції УПА.
Рентген-платівка, вона ж «музика на кістках», 1950-ті роки, такі були радянські «підпільні» платівки. фото https://www.istpravda.com.ua/
Єдина, здається, прикрість – прямий етер на той час ніхто не записував, а аудиторію ніхто не лічив. Як зізнається історикиня Олеся Ісаюк: «Теоретично, серед цих людей, які слухали радіо «Афродита» у 40-х роках, міг попастися майбутній політик, журналіст, інтелектуал, вихована на Заході людина, яка могла б, послухавши випуски, проникнутися симпатією до України, зацікавитись історією нашої країни і стати культурним лобістом. Наразі ми не знаємо жодної людини із цієї категорії, яка б засвідчила, що її зацікавлення Україною базувалося на досвіді слухання радіо «Вільна Україна». Але це те, що називають «історична випадковість». Можливо, не пощастило».
Скрін листа до українських робітників Німеччини, переданий радіостанцією УПА дня 29 квітня 1945 р. Електронний архів українського визвольного руху
Натомість, пощастило на спогади. Тих, хто слухав, хто працював на радіостанції і серед них був «вихований на Заході інтелектуал», людина, яка прониклась симпатією до України і стала голосом радіостанції, мовлячи до слухачів французькою та англійською. Це бельгієць Альберт Газенбрукс, який став легендою українського радіопідпілля. Він єдиний, хто вижив у криївці після знищення її комуністами. Більше того, відсидівши в ГУЛАЗі, Альберта совіти повернули в Бельгію й уже на свободі «західного світу» він залишив нам спогади про діяльність радіостанції.
Радіостанція чи радіостанції УПА?
Про підпільне радіомовлення також варто знати, що «Афродита» була другою відомою спробою запустити підпільне радіомовлення. І вдалішою за тривалістю.
Перший етап і перша радіостанція – «ім. Коновальця» (як її нарекли), мовила у Львові, на передавачі, захопленому повстанцями. Похідна група ОУН зайшла до міста 30 червня 1941 року, коли совіти вже відступили, а німці ще не окупували місто Лева. І серед іншого – окрема частина команди займалась радіо. Саме на радіочастотах «радіостанції імені Коновальця» було озвучено «Акт проголошення української держави», який кілька годин раніше на Зборах зачитав Ярослав Стецько. Проіснувала радіостанція ім. Коновальця три дні. Доля її, як і очільника – печальна. Гестапо закрило радіостанцію, Ярослава Старуха відправили в концтабір. А захоплені німцями радіостанції почали мовлення німецькою із невеликими (до 30 хвилин на добу) вкрапленнями української мови. Не варто нагадувати, що ті кілька радіостанцій були під повним контролем нацистів і про жоден голос незалежної України не йшлось, як і в радянській Україні.
Майже анекдотична деталь (а учасники тих подій мали чудове почуття гумору та самоіронії й низку веселих історій): текст Акту було доручено читати одному із провідних медійників ОУН, пізнішому очільнику радіо «Афродита» Ярославу Старуху, який мав дефект дикції (не вимовляв літеру «р»),а ще в кімнаті було тьмяно і блимала лише свічка, тому читати було вкрай важко, а крім того, це був радіодебют Ярослава, який від усвідомлення вагомості хвилювався дуже сильно. Тож про дикторську майстерність у цьому випадку згадується сучасний жарт, що в диктори беруть лише тих, хто може безгоданно вимовити хоча б 5 літер. Але, здається, за відгуками слухачів важлива була не дикція, а сенси.
Ідея створення власної радіостанції у підпіллі на українських теренах виникла десь у 1942 році. Вже взимку розпочались перемовини ОУН та польського підпілля. «Передавач купили в поляків за 45 тисяч злотих. Хоча 1942-44 роки це такий найгостріший період українсько-польського конфлікту, фактично друга україно-польська війна. Але навіть у такій ситуації бували взаємовигідні домовленості та угоди. Але там, умовно кажучи, був вільний апарат, а тут готові були платити. А гроші підпіллю були потрібні завжди», – пояснює історикиня Олеся Ісаюк. «Нам також відомо про співпрацю українських і польських підпільників у німецьких тюрмах, у концтаборах, в тому числі, в Аушвіці».
Володимир В’ятрович звертає увагу на цей момент як на один із яскравих і додає паралелей із сьогоднішнім днем: «Історія цікава тим, що українське підпілля купило передавач у польського підпілля. Вона свідчить про те, що українські підпільники, як і польські не лише нищили один одного, а й мали контакти і навіть співпрацювали».
Восени 1943 року, біля села Ямельниця (Стрийський район Львівської області) було облаштовано криївку. Саме звідти виходили в етер випуски радіостанції. Там була й необхідна техніка, генератори та динамо-машина. Ми вже нині розуміємо, яких зусиль і коштів вимагало від упівців заживлення такої затратної техніки «автономним живленням». Доставляти в окуповані й контрольовані німцями села гас та солярку, бензин (а іноді й крали у німців) і зробити все можливе, аби звуки роботи генераторів не було чути. Для цього викопали ще одну глибоку яму, в яку й заховали мотор.
Схема криївки радіостанції «Афродита». фото з відкритих джерел
Редакційна рада, диктори, техніки, друкарка та посилена охорона – співробітники підпільної радіостанції це достатньо великий штат навіть на сьогодні. Жили за чітким розпорядком дня, щоденно виходили випуски новин. В історії радіостанції були і спроби знешкодити її, і зникнення співробітників, які не повертались із завдань, і новий, крутіший, передавач.
Важкі часи настали, коли територію вже надовго захопили радянські війська. «Вони хотіли показати, хто в хаті господар», – Олеся Ісаюк, – «По-друге, їх гнали плани. Хрущов поставив завдання до 20 травня 1945 року знищити все підпілля в Україні. Все мало бути зрівняне із землею».
6-7 квітня 1945 року, о 13:20, за два кілометри на схід від Ямельниці оперативна група Сколівського райвідділу НКВС та резервна рота 330-го полку військ НКВС таки виявили «Афродиту». Її закидали гранатами, почалась пожежа. Радіоапаратура була знищена. Вбито трьох співробітників, решті вдалось втекти. Живим, але непритомним енкаведисти забрати Альфреда Газенбрукса, справа якого й досі є чи не єдиним, але недостовірним джерелом радянської інформації (недостовірним, оскільки Газенбрукс під час допитів зміг максимально «не розкрити» тему).
Диктори, редактори та техніки: колектив «андеграунд бродкастінг»
Колектив радіо «Афродита» був значним. Тут не вдасться розказати про всіх, – детальніше про деяких із співробітників легендарної радіостанції ви можете знайти інформацію за лінками, ось очевидно неповний список: Ярослав Старух, Богдан Галайчук, Корнило Яворівський, Володимир Макар, Кость Цмоць, Альберт Газенбрукс, Юліан Гуляк, Остап та Йосип (охорона), Валентина Горбаченко, Ірина Гевак, Мирослав Прокоп, Юліан Гошовський, Дмитро Лушпак, Іван Клим, Богдан Подолянко, Василь Гоцій.
«Усі працівники редакції радіо «Афродита» мали вищу або незакінчену вищу освіту. Троє – Валентина Горбаченко, Галина Чуйко та Іван Вовчук були із Наддніпрянщини», – коментує дослідник Володимир Мороз. “Технічним керівником став Юліан Гошовський, який мав відповідний досвід монтування радіостанцій. Охороною займалась спеціальна група служби безпеки (СБ) ОУН».
Згадаємо про двох дикторів та одного очільника радіостанції «Вільна Україна»:
Ярослав Старух (четвертий зліва). Фото Вікіпедія
Ярослав-Михайло Старух («Синій», «Стяг», «Ярлан», «Стояр», «Сивий») керівник радіостанції «Афродита», один із найяскравіших діячів національно-визвольного руху, талановитий журналіст, автор численних статей, праць «Боротьба з Москвою» та «Опір фашистам». Входив до референтури проводу ОУН, двічі сидів у в’язниці. Другий раз – пов’язаний із роботою на радіостанції «ім. Коновальця». Гестапівські тортури були нестрепними, він двічі невдало намагався покінчити життя самогубством. Із ув’язнення повернувся сивим, за що отримав псевдо «сивий». Перебуваючи у сумнозвісній тюрмі на Лонцького його вдалося визволити завдяки зв’язкам та фінансам СБ ОУН. З того часу Ярослава спрямовано на керівну посаду при радіо «Вільна Україна». Мав веселу вдачу, але був вимогливим і дотримувався дисципліни. Матеріали для етерів надходили шифрованим зв’язком, Старух відповідав за наповнення етеру, роботу радіостанції та її безпеку. Після окупації території совітами, був переведений на іншу роботу. Також, після радіостанції, Ярослав Старух був редактором гумористичного журналу УПА «Український перець» (так, так). 1947 року Ярослав потрапив в оточення спецвідділу польської служби безпеки і, аби не потрапити в полон, застрелився в бою.
Источник: www.ukrinform.ua
