Два роки, які змінили Україну 24.02.2024 09:58 Укрінформ Як саме війна змінила кожного/кожну з нас і змінює український соціум загалом
З якого б періоду ми не вели відлік російсько-української війни – чи то від лютого 2014 з перемоги Революції гідності, втечі Януковича і окупації Криму, чи від 2003 року, коли виник перший конфлікт за острів Тузла, чи навіть з часів визвольних змагань ХХ століття – 24 лютого 2022 року для кожного з нас без винятку лишатиметься днем надзвичайної ваги. Важким, переломним і знаковим, для більшості українців – доленосним вододілом між умовно мирним життям “до” і життям “у війні”.
Переживання воєнних катастроф такого масштабу як на рівні персональному, так і геополітичному, та ще у Європі і у ХХІ столітті… Чи буває гірше? Але ми не обираємо такі виклики, натомість, саме нам під силу опанувати ситуацію і реагувати на неї відповідно. Боротись чи здаватись? Захищатись чи втікати? Ці дилеми два роки тому стояли не лише персонально перед кожним з нас, а й перед спільнотами, цілою країною. Ці ж виклики лишаються для нас актуальними і сьогодні, на початку третього року війни з російським агресором, який не приховує, що хоче нас знищити – як людей, як націю.
Як змінювались ми в особистісному зрізі, а ще – суспільному і військовому за ці 740 днів?
Іноді таке сканування “минулого” і “нинішнього” дає терапевтичний ефект, розуміння своїх сильних і слабких сторін. Як зазначив військовий експерт Павло Лакійчук, “так, зараз важко, але коли ми згадаємо перші дні війни, то зрозуміємо, що важко було тоді”. Те, що суспільство змінює свої настрої, емоції з низки причини, зовнішніх і внутрішніх, особливо у воєнний час – безсумнівно і нормально. Але в який бік розвивається процес? Нас усіх це непокоїть. Наприклад, з’явилися соцдослідження, згідно яких лише 10% європейців вірять у перемогу України у цій війні. У те, що переможе Росія, вірить більше народу – 16%. А як українці, що тримає нас, що дає надію? Згідно зі свіжими опитуваннями, 75% вірять у нашу перемогу. Прикметно, що минулорічні опитування давали практично ту саму цифру. Зміна лише в тому, що зросла частка тих, хто вірить у перемогу не беззастережно, а “скоріше, так”. Але можна сказати, що це позитив, бо це означає, що люди відповідають зваживши на всі обставини, прийнявши відповідальне рішення, а не сподіваються перемогти, “верхи на рожевих поні”.
Як, з чого це складалося й закріплювалося в настроях українців? Військовий експерт, соціальний психолог та українці “з соцмереж” і відомі – розповідають про етапи, які ми прожили за ці два роки люди війни.
Війна бліцкригів та виснаження: “Завжди поки тримаєшся, здається, що сьогодні найгірше”
Росіяни готувались до війни. Це було очевидно. Так само очевидним видавався для них факт неготовності українців чинити опір. Але саме російська оптика дала збій. Перший етап – від 24 лютого 2022 року, коли у багатьох куточках України люди прокидались від звуків, які вони ще не чули, звуків війни, російське керівництво застосувало “класику” воєнної стратегії початку війни.
Павло Лакійчук,.керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI»
“Вони почали бліцкриг”, – коментує керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI» Павло Лакійчук. “Це означає широкомасштабне вторгнення з декількох напрямків з метою максимального просування в тил противника, з повітряними і морськими десантами, які не вдалися ворогу через героїчний спротив наших оборонців”. Так само ворогу не вдалось завоювати панування в повітрі ”Дивлячись на співвідношення сил, для росіян це стало шоком”. Невдача із швидким просуванням вглиб України стала переломним моментом на цьому етапі війни. І далі йде вже класичне протистояння. Ми нарощуємо м'язи. Ворог намагається просунутися, отримує відсіч”.
Другий етап, за словами Павла Лакійчука – перший український контрнаступ. Весна-літо і частково осінь 2022-го. Саме цьому етапу завдячує звільненням Київщина, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, “ну і Харківська наступальна операція, звільнення Херсона. Це була кульмінація періоду. А далі розпочалося протистояння, де все залежить від того, у кого більше ресурсів людських та матеріальних. І воно триває досі…” Десь ми мали перемоги, десь противник теж їх мав. Скажімо, окупація ворогом Бахмута. А ще за рік Авдіївки. “Насправді, в порівнянні з тими успіхами росіян, які вони мали за лічені дні лютого 22 року, оця нинішня кривава баня це така собі “перемога”.
Окрема сторінка війни – море. На першому етапі “росіянам майже все там вдалося, окрім морської десантної операції”. Але наступне практично звільнення акваторії від ворожого флоту за відсутності флоту власного – це неймовірний успіх Збройних Сил України. Павло Лакійчук: “В України після 2014 року флоту не залишилось.Точилася наукова дискусія, що нам будувати: чи флот “великого моря” з такими ж кораблями – корветами, фрегатами, чи взятись за нову концепцію, “москітну” – з невеликими маневровними катерами”. Дискусія до кінця не дійшла, бо російське вторгнення почалося раніше. То ж після першого етапу українська сторона запропонувала асиметричну відповідь – на озброєння стали абсолютно нові в воєнній практиці засоби – морські дрони. “Фактично це той же москітний флот, але ще більш просунутий. Безекіпажний москітний флот. І от ці безекіпажні катери стали основною силою на морі”.
Як уявити собі тектонічні зміни, які сталися у військовій справі не лише за останні два роки. А от порівняємо кількість людей в одностроях, задіяних у Першій чи у Другій світовій, а ще – якість і точність зброї. Битви за участі мільйонів військових уявити собі нині важко. На сьогодні в тих самих окопах вже не потрібні тисячі солдатів, а керувати дронами на воді і в повітрі можуть військовики у відносно безпечних місцях. Це з одного боку. З іншого – генерали й адмірали не лише Росії, але й Європи, Америки, Китаю, Індії на таку війну не розраховували. Вони, як завжди, готувалися до війни колишньої, а Україна – показала їм сучасне бойовище.
Вони не очікували, що доведеться мобілізувати всі можливі ресурси”. Як приклад, експерт наводить шведську САУ “Archer”, яка має чудові показники. “Видавалася, що один «Арчер» перемагає ледве не цілу армію. Він як 9 пострілів за хвилину зробить, – так всі тікають”. Але в такому масовому протистоянні, як на початку ХХІ століття, цього виявляється замало.
“У нас поки що виходить поєднання архаїчної масової війни з надсучасними технологіями”. Але контури сучасної технологічної війни уже проступили в тумані – вона поруч.
Військовий експерт прогнозує, що третій рік Великої війни буде відмінний від попередніх років. Без людей, без снарядів, без піхоти, без арти війну не виграти. “Але для рішучого перелому до цього всього потрібні технології. Сучасні технології, які дадуть нам змогу піднятися хоч на один щабель, вище росіян. І тоді буде все добре. А поки що важко”.
Поки здається, що ситуація на війні ледве не критична, пан Лакійчук радить згадувати початок 2022 року. “Уявіть собі два роки тому, останні дні лютого – перші дні березня. І ви тоді зрозумієте, що зараз дуже важкий етап, але не найважчий. Завжди поки тримаєшся, здається, що сьогодні найважче”.
Суспільство в кризі: у нас найскладний етап
Логіка війни, що поєднує в собі досвід дідів і надсучасні технології, малює зовсім іншу синусоїду проживання війни громадянами України, аніж її прогнозують соціологічні опитування і логіка. Якщо військовий експерт говорить про важку, але не критичну ситуацію на фронті, соціальні психологи переконують, що громада перебуває у складній фазі проживання війни – близькій до депресії. Тут варто розібратись в етапах, які подолало суспільство і де ми перебуваємо нині, на 2 рік війни як цілісний колектив. Говоримо про це з президенткою Асоціації політичних психологів України, кандидаткою наук Іриною Губеладзе.
Ірина Губеладзе, президентка Асоціації політичних психологів України, кандидат наук.
Насправді суспільне проживання кризових ситуацій не сильно відрізняються від переживань індивідуальних. Це традиційний шок, завмирання, гнів, злість, заперечення, потім – етап прийняття та примирення. “Зараз, як на мене, етап більш депресивний. Він може бути триваліший в часі за інші, відчувається загальне виснаження, втома, поширеність депресивних станів на індивідуальному рівні і сумарно це складає в суспільстві картинку доволі депресивну”.
Ірина прогнозує затяжну нинішню стадію для українців, а ось вихід із неї це надзвичайно важливий процес, який залежить від вміння цілого суспільства пропрацьовувати травми і шукати правильні точки опори. “Це залежить від того, які дії будуть зроблені для того, щоб з неї вийти, щоб з цієї ями винирнути. Після депресії настає етап прийняття ситуації і змін, життя із ними, і це, як знаєте, точка біфуркації, від якої починається новий етап життя. Але до цієї точки хтось приходить, а хтось ні”. Для якнайшвидшого подолання проблемного етапу, соціальний психолог радить: “На суспільному рівні мають бути спільні практики прийняття втрат і якоїсь адекватної комунікації”.
У суспільному зрізі проживання третього року війни ми маємо зробити хронологічний відступ. Адже українське суспільство переживало не одну подібну травматичну історію. “Колективні практики опрацювання травм для нас відбувались дуже по-різному. І і ІІ Світові війни, радянська окупація, голодомори. Тоді не було спільного медіапростору, в якому проживаються всі ці події. Не було поширеного реагування на все, що людей травмувало”. Нині Ірина звертає увагу на сучасні соцмережі, вони, як не парадоксально, можуть давати терапевтичний ефект: “З одного боку, вони посилюють переживання. А з іншого – дають відчуття єдності”. Згадайте шквал взаємної підтримки у перші дні в Великої війни. “Як ти?”- два ключових слова того періоду. Непромовлені травми, заборонені теми стають через покоління, новими травмами вже для онуків. “Бо травматичний досвід має таку властивість передаватися через покоління. Не безпосереднім досвідом проживання травматичних подій, а через зразки поведінки“.
“Наприклад, тема Голодомору була заборонена, не можна було говорити навіть вдома на кухні, як наслідок ми отримали аж три покоління з колективною травмою”. Так і нині “люди війни” (один із термінів на позначення суспільств, які живуть під час воєнної агресії, – ред.), уже з інших причин, але теж можуть передати травму своїм онукам.
Чи вистачає нині нам ресурсів для адекватного подолання кризи? “Ну, про адекватність в умовах такої війни говорити важко, але основне тут – ми встояли, втримали країну і виборюємо її. Це, безумовно, показник зрілості, сили суспільства. Можливо, не загалом на 100%, але це й неможливо. Втім, у нас достатньо критичної кількості людей, які за собою локомотивом тягнуть всіх інших”.
Фото Ярини Скуратівської, автора публікації
Як індивідуальне проживання війни, так і суспільне, зіткане із різних проявів та емоцій, дуже різних і нелінійних. “То ж чи буде травму в майбутньому прожито чи передасться вона далі – залежить від того, як кожен з нас опрацьовує цей досвід”.
На думку соціальної психологині, наше суспільство намагається долати травму і депресивні ситуації. “По-перше, дуже сильно зріс запит людей на фахову психологічну допомогу. В тому числі це відбулося завдяки національній програмі Олени Зеленської «Ти як?», яка підсвітила значущість проблеми – люди перестали соромитися, боятися просити допомогу. І це добре дуже, тому що чим більше звертаються, чим більше навчаються, чим більше оволодівають техніками самодопомоги, тим ефективніше ми подолаємо наслідки”.
То ж зафіксуємо, що нині, на думку Ірини Губеладзе: “У нас найскладний етап. Проживання депресії, момент нащупування точки опори. Якщо ми цього не зробимо з різних причин, депресія може бути дуже затяжною і деструктивною. А всі попередні етапи: шок, заперечення, горювання є закономірними, “автоматичними” їх важливо дозволити собі прожити”.
Пошуки точки опори, шляхів руху це дуже важливо і дуже складно. І це, знову ж таки, про зрілість суспільства і готовність брати відповідальність за життя – своє і країни.
Особисті історії: я була налаштована на гірший результат
Особисті переживання і спогади… Який шлях подолав кожен із нас ці два роки – найважчий для формулювання і для власного розуміння. Які зміни відбулися з нами на персональному рівні? Традиційно, як зазначають психологи, чоловіки (і це теж наслідки воєн) менш відкриті до “сканування” внутрішніх станів. Тому й у нашому імпровізованому опитуванні їх на одного менше, ніж жінок.
Фото Ярини Скуратівської, автора публікації
Можливо, досвід інших стане приводом пошукати в собі і власні слабкості, і місця “мозолів“, які стають проростками сили. Опитані нами у соцмережах українці вказували на досить важкі емоційні моменти, які переростали у реальні дії,- від сліз до бажання змінити зачіску, від розпачу і дезорганізації у лютому 2022 року до усвідомлення потреби зчепити зуби – і перемогти у 2024-ому.
Ольга Бабчук, комунікаційниця: “Розумію одне: я стала зовсім інша. Дуже хочеться хоча б деколи повертатися у стан “до”, я тепер розумію, який він був ресурсний. Але це неможливо. А найбільше відкриття – я значно сильніша, ніж думала про себе. Це усвідомлення сили підтримує мене зараз”.
Володимир Носков, журналіст: “Я з Харкова приїхав в незнайоме місто Львів. Незрячій людині (це я) набагато складніше даються всі побутові зміни. Переформувати треба було й свою роботу. Треба було навчитися сприймати і нічні вибухи, і тривожну інформацію, яка просто зранку до ночі сипалася на голову. Треба було хоча б мінімально адаптуватися до оцього глибокого внутрішнього, до кісток, до хребта стресу. І це ж накопичення – воно йде, йде, йде, йде, йде, йде… Тобто під час війни в мені додалося як сильних сторін, так і слабкостей. Сила – це бути з собою щирим, дозволяти собі те, навіть, що раніше не дозволяв. Наприклад, ти був максималістом, а тут ти вже розумієш: оце можна пережити, оце можна зробити.
Тому що зараз головне це рідні і близькі, зараз головне це люди, зараз головне, навіть словом не поранити людину. І одна із сильних сторін моїх… Ну, от я не знаю, як це тут назвати, але я відчуваю, як треба з людьми говорити, з тими ж військовими, чи пораненими, чи ментально травмованими”.
Источник: www.ukrinform.ua
