Замовчування біографії Рєпіна та пригоди «Івана Грозного і сина його»

Замовчування біографії Рєпіна та пригоди «Івана Грозного і сина його» 29.10.2023 11:00 Укрінформ Продовжуємо читати глави з книжки «Путівник по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У попередньому матеріалі ми розглянули на прикладі творчості художників Івана Білібіна і Бориса Зворикіна, як складався різножанровий «єдиний російський стиль». Як це еклектичне образотворчо-архітектурно-меблево-плакатно-листівково-театрально-книжкове а ля рюс почали сприймати у світі за справжнє. Як щось споконвічне й автентично (велико)російське, що претендує на статус особливої «російської цивілізації», окремої від європейської та такої, що протистоїть їй.

Тепер змінимо кут зору і побачимо, як формується і чим корисне для імперії сприйняття знакових, визначних полотен у ролі мемів. Тобто швидких носіїв інформації, що легко запам'ятати і трактувати. І почнемо з розбору біографії та картин Іллі Рєпіна (1844–1930).

«ПРОСВІТНИЦЬКИЙ» АЛЬБОМ 2010 РОКУ ІЗ БРЕХЛИВОЮ БІОГРАФІЄЮ

Рєпін залишив величезну та дуже різноманітну спадщину: історичні та біблійні сюжети, жанрові картини, портрети видатних сучасників тощо. Цей художник мав ліберальні погляди, і в нього багато робіт, у яких помітне співчуття до революціонерів та революції як такої. А в картинах, створених на царське замовлення, за всієї показної парадності можна знайти тонку іронію.

Українське походження відчутно позначилося на його творчості. І ось на цьому варто зупинитися трохи докладніше, наголосивши, як це висвітлювали і висвітлюють у радянському та пострадянському / російському інформпросторі. І тут важливо дивитися не так на мистецтвознавчі, як на масові видання – для найширшого кола.

Альбом «Комсомольская правда». 2010

Почнемо із серії альбомів «Великі художники». У 2000–2010 pp. їх видавав один із провідних пропагандистських холдингів РФ – «Комсомольська правда». За №20 у 2010 році в ньому був виданий «Ілля Рєпін». Недорогий і з великим, як на сьогодні, накладом – 79 тисяч примірників. Ось як описано там походження «геніального російського живописця»:

«Ілля Юхимович Рєпін народився 5 серпня 1844 року в невеликому українському місті Чугуєві, що під Харковом. Його батько був відставним військовим, розжалуваним у солдати, у минулому чимало колував країною, і останнім притулком для нього виявилася Україна. Початкову освіту хлопчик отримав від матері, яка влаштувала у своєму будинку щось на кшталт школи, сама навчала дітей письма та читання, а запрошений місцевий дяк викладав арифметику <…> Незабаром батько записав хлопчика до місцевої школи топографів. У ті роки військові топографи проводили в Чугуєві знімальні та креслярські роботи та вважалися найосвіченішими людьми у місті. Але в 1857 р. їхні поселення були скасовані, і вони покинули Чугуїв».

Васнецов. Невський. Боголюбський. Грозний

Текст, ясний спочатку (проте, як побачимо пізніше, брехливий), далі стає загадковим. Що за дивне місто Чугуїв, у якому військові топографи незрозуміло для чого так довго проводять свої «знімальні та креслярські роботи»? І навіть мають своє особливе поселення, яке, втім, незабаром «скасовується».

Книжка. ЖЗЛ. 1933. 1943. 1958.

Що ж, пошукаємо відповіді у масовій літпродукції давніших часів. Ось книжка популярної біографічної радянської серії ЖЗЛ («Жизнь замечательный людей»), яка й досі виходить у видавництві «Молода гвардія». Ця біографія (автор – Софія Пророкова, 1958) вже трохи ясніша:

«Народився в місті Чугуєві в сім'ї військового поселянина <…> Батько – Юхим Васильович Рєпін – відбував довгий термін солдатчини, служив у кавалерії, у Чугуївському уланському полку <…> Поки полк стояв неподалік Чугуєва, Юхим Васильович підтримував сім'ю, в будинку з'являвся достаток. Коли глава сім'ї надовго відлучався від рідних місць, наставали злидні <…> Рєпін згодом згадував про таку сумну пору свого дитинства: “Без батенька ми осиротіли. Його “погнали” далеко: у нас було і бідно, і нудно, і мені часто хотілося їсти. Дуже смачний був чорний хліб із великою сірою сіллю, але його давали потроху. Ми все біднішали».

Дім-музей Рєпіна. Чугуїв

Ось тобі й «останній притулок відставного військового» та мамине «щось на кшталт школи». Брехня «Комсомольської правди» стала досить очевидною. Але неповною.

«ЗАМОЖНА КОЗАЦЬКА РОДИНА» ТА АРАКЧЕЄВСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ

Ідемо далі й углиб СРСР. Під час радянсько-німецької війни серію ЖЗЛ перейменували на «Великі люди російського народу» (пізніше – «Великі російські люди»). Що, як ми розуміємо, невипадково, оскільки для російсько-націоналістичної радянської пропаганди «Замечательные люди» – надто розпливчасте, і так звану «Велику Вітчизняну війну» подавали вже не так з класових позицій, як у рамках давнього протистояння «безбожного тевтона» зі «святоруським богатирем».

Мати художника Тетяна Рєпіна

В нарисі Олексія Сидорова, виданому 1943 року в цій серії, відкривається ще одна грань правди: «Батько його, Юхим, був військовий селянин з козаків. Довгий час він служив у царській армії, сім'я без нього злиднювала. Мати Іллі шила, виконувала всяку важку роботу, щоби прогодувати дітей».

Ага! Так, виявляється, не просто «військовий селянин», а «з козаків»!

Відступаємо ще на десять років і опиняємось у 1933 році, страшному для України, часі Голодомору. Але в ідеологічній сфері ще залишалася інерція колишньої лінії на боротьбу із шовінізмом. І крізь часом надмірно соціологізаторське подання матеріалу часто пробивалася правда. Зокрема, і в книжках серії ЖЗЛ (у той період вони були найбільш коректними і точними, ніж у всі наступні радянські часи). Тим більше, що цей варіант біографії писав художник, мистецтвознавець Ігор Грабар (1871–1960), який певний час сам навчався у Рєпіна.

Автор починає 1-й розділ іншими словами, близькими і зрозумілими нам:

«Ілля Юхимович Рєпін народився 1844 р. у місті Чугуєві Харківської губернії в заможній козацькій родині». Так зазвичай починаються біографії Рєпіна. Деякі біографи до цього додають: «Батько його родом із старовинної козацької сім'ї, служив у лавах місцевого війська» {2}. Тільки дехто з них називає його тим, ким він був, – «сином військового поселянина», не розшифровуючи, проте, жорстокого змісту цих невинних на вигляд слів».

Показово, що посилання Грабаря на лукавий текст {2} веде до книжки 1894 року. «Російські художники. І.Ю. Рєпін». Є глибокий і точний символізм у тому, що це видання імператорської «Експедиції заготівлі державних паперів» співзвучне – у своїй навмисній неточності – неоімперському, пропагандистському виданню «Комсомольської правди» путінських часів. Втім, тепер, у запутінців, інший напрямок брехні: замість звеличення багатства родини Рєпіних – умовчання про його українське походження. (Що, як ми тепер, 2023-го, розуміємо, вже тоді, 2010-го, не було випадковим). Та й загалом за рівнем брехливості книжка путінських часів впевнено посідає перше місце – порівняно з іншими періодами.

Але повернемося до книжки Грабаря (яка теж, до речі, замовчує деякі українські акценти). Він пояснює, що у Чугуєві було аракчеєвське військове поселення. І статус ці поселенці мали лише трохи вищий від кріпаків. А в чомусь – і гірший, оскільки покарання шпіцрутенами (яке в крайніх випадках призводило до смерті) тут було справою законною.

У цьому є глибокий символізм. Сім'я Рєпіна – точний приклад того, як імперія прагнула перетворити вільних козаків, із збереженням військової спеціалізації, на безвільних поселян-холопів. Знаючи цей факт біографії, ми ліпше зрозуміємо його світосприйняття і те, чому він так захоплювався свободою.

Рєпін. Іван Грозний. Пошкодження. 1913

ТРИ КАРТИНИ-МЕМИ ІЛЛІ РЄПІНА. ПОЧНЕМО З «ІВАНА ГРОЗНОГО»

В об'ємній спадщині Іллі Рєпіна є три картини, які не потрібно довго репрезентувати. Це «Бурлаки на Волзі» (1870–1873), «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880–1891), «Іван Грозний та син його Іван 16 листопада 1581» (1883–1885). Впізнаваність та популярність цих робіт величезна. За їхніми сюжетами, цитуючи їх, роблять шаржі, карикатури, фотожаби. Тому можна сказати, що вони є мистецькими мемами.

А під час створення навколо них вирували гарячі суперечки. Ними захоплювалися та їх лаяли з різних боків, як естетичних, так і політичних. І навіть психопатичних, оскільки «Іван Грозний…» двічі зазнав нападу вандалів – 1913-го та 2018-го. З розгляду цієї картини і розпочнемо.

Рєпін. Іван Грозний і син його Іван

Цікаво, що повна назва полотна про першого московського царя не дуже відома, вона має інше, «народне», ім'я – «Іван Грозний вбиває свого сина», яке часто використовують паралельно. Тимчасом справжня і повна назва тут важлива, оскільки вона пояснює один із головних спонукальних мотивів до створення цього твору. Річ тут у цифровій римі: 1581 рік, коли, можливо, було вбито царевича, і 1881-й, коли внаслідок змови народовольців загинув Олександр II. Ця картина, виставлена 1885 року, консервативним колам не сподобалася. Новий імператор Олександр III заборонив її до показу (втім, за кілька місяців заборона була знята).

Перший напад на «Івана Грозного та сина його» був у 1913 році. Тоді старообрядець із багатої родини Абрам Балашов завдав полотну три вертикальні порізи ножем із криком: «Досить смертей, достатньо крові!». І ця історія теж отримала цікаву хронологічну риму через 105 років. На друге десятиліття путінської влади посилилися спроби оббілення російської історії, правителів та їхніх наближених.

Мова не тільки про якихось близьких у часі Сталіна чи Дзержинського. Справа дійшла і до далеких персонажів, на кшталт Івана Грозного. Що теж має свою логіку – адже й Сталін заступився за честь цього царя, заборонивши другу серію фільму Сергія Ейзенштейна «Іван Грозний» (1945).

ВИСНОВКИ ДОСВІДЧЕНОГО МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ ПУТІНА

Те, що за тему «Іван Грозний вбиває свого сина» взявся сам Путін, є додатковим показником мемовості цього сюжету. Характерні й обставини, під час яких розпочалося обговорення. У середині липня 2017 року, коли вождь відвідував Лебединський гірничо-збагачувальний комбінат і спілкувався з народом, місцевий робітник поставив «несподіване», тобто добре підготовлене питання. Він сказав про необхідність порятунку вітчизняної історії від якихось «зацікавлених людей», що «перекручують нашу історію, чинять величезний тиск». Робітник поцікавився: «Чи держава буде до кінця боротися за цю історію?». (Вражаюча сама собою термінологія – «до кінця боротися», такий собі гуманітарний Сталінград). І ось путінська відповідь:

«Щодо різних викривлень нашої історії… Ви знаєте, це було майже завжди, протягом усієї нашої історії. Чому? Тому що, як Олександр ІІІ колись сказав, нашої величезності бояться всі. І тому робив висновок, що в неї [Росії] лише два союзники – армія та флот. Але цей спосіб боротьби з Росією завжди використовувався. Ну, візьміть відому легенду, що Ivan the Terrible – Іван Грозний – убив свого сина. Це ще не відомо, чи вбивав він свого сина, чи ні. Багато дослідників вважають, що нікого він не вбивав взагалі, а вигадав це все папський нунцій, який приїхав до нього на переговори і намагався Русь православну перетворити на Русь католицьку. Коли Іван Васильович йому відмовив і надіслав його за відомою адресою, виникли всілякі легенди та інше. З нього зробили Івана Грозного, таку супержорстоку людину. Хоча, якщо подивитися ось у той час на інші країни, все те ж саме було – скрізь. Час був такий – досить жорстокий. Цей спосіб боротьби із нашою країною – конкурентна боротьба. Вона постійно йде. Постійно!».

Вибачте за довгу цитату, але вона дуже показова, поєднує в собі багато чого. І дуже співзвучна з тим, що ми розглядали раніше, говорячи про те, як у СРСР і путінській Росії викладали і викладають біографію Рєпіна. Вже не перше десятиліття тріумфує прагматичне, гебістсько-пропагандистське подання історичної інформації.

Так, дійсно, те, що Іван Грозний убив свого сина, вдаривши під час спалаху гніву жезлом, – не є достовірним, точно підтвердженим фактом (так само, як, наприклад, те, що запорожці написали листа турецькому султанові). Це лише версія. Її насправді висунув папський легат Антоніо Поссевіно, який був у Москві та спілкувався з Іваном IV. Він виклав цей сюжет у книжці «Московія». Карамзін і Ключевський вважали трактат досить достовірним, щоб скористатися ним та переказувати історію про те, що Іван Грозний убив сина. Але для Путіна все просто і зрозуміло – вся річ виключно в русофобії, яка пояснюється конкурентною боротьбою.

ПРОВОКУВАННЯ ПСИХІЧНО НЕВРІВНОВАЖЕНИХ ТА НОВІ ЗАЯВИ

Після путінського виступу в російській провладній пресі, яка становила переважну більшість, розповіді про брехливість сюжету «Іван Грозний вбиває свого сина» стали частими. І це призвело до наслідків, яких кремлівське оточення не чекало.

Наприкінці травня 2018 року 37-річний безробітний Ігор Подпорін увірвався до зали Третьяковської галереї та пошкодив «Івана Грозного та сина його Івана» металевою стійкою огорожі. По гарячих слідах він пояснив свої дії тим, що картина ображає почуття віруючих та є історично недостовірною. Через рік, даючи додаткові пояснення, Подпорін сказав, що історична недостовірність інших картин, зокрема написаних на міфологічні сюжети, його не бентежила.

Тобто взаємозв'язок між розпочатою путінськими словами атакою на рєпінський сюжет і діями вандала був досить очевидним. Тому далі президентська команда цю тему більше не юзала. І взагалі перестала торкатися сюжетів, пов'язаних із найпопулярнішими картинами-мемами.

Тепер, якщо Путіну треба було розповісти про злісне спотворення прекрасної російської історії, він брав сюжети, не пов'язані з подібним ризиком вандалізму. Так, наприклад, наприкінці серпня – на початку вересня 2021 року Путін сказав, що історія вбивства митрополита Московського Пилипа (Количова), яке вчинив підручний Грозного Малюта Скуратов, – це «лише одна з версій». А інша версія полягає в тому, що Скуратов просто проїжджав повз те місце, де був Количов. Крапка.

Варто зазначити, що історія про те, як опричник задушив митрополита в церкві, вписана у «житіє святих». Однак після слів Путіна представник РПЦ оперативно зауважив: «Справа, пов'язана із вбивством митрополита Пилипа, може бути предметом вивчення для істориків та церковних істориків. Щодо можливості внесення змін до житія, то, зрозуміло, житіє не є Священним писанням, яке не підлягає редагуванню».

Втім, поки що до виправлення церковних книг відповідно до останніх висловлювань вождя справа не дійшла.

ОБРАЗ, ЩО НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ВЛАДІ, НАСПРАВДІ – ПОЗИТИВНИЙ

Приклад картини-мема про Івана Грозного та його сина показує велику силу, яку мають художні полотна. І також те, що можлива безконтрольність цієї сили дратує авторитарних правителів. Паралель Олександр III – Путін, що виникла під час розгляду цього сюжету, не випадкова. Цей імператор багато важить для російського диктатора. Останніми роками йому поставлено два великі монументи. На відкритті пам'ятника у 2017 році в окупованій Лівадії Путін сказав, що за правління Олександра III (1881–1894) «завдяки зверненню до традицій розквітли культура та мистецтво». Влітку 2021 року, до 175-літнього ювілею від дня народження цього царя, на відкритті величезного пам'ятника в Гатчині Путін сказав: «Супер! Скеля. І людина – "скеля", і за справами, за своїми, за характером. Супер!» (Погодьтеся, тут особливо зворушливо виглядає старовинне, давньоруське слово «супер»).

На жаль, для володарів бажання забороняти чи обмежувати вплив такої картини-мема є непереборним. І загалом… помилковим. Причому не лише відповідно до «ефекту Стрейзанд» (те, що хочеш приховати, стає тільки більш відомим). А й тому, що, якщо заглянути глибше, ця картина насправді працює на ідею, потрібну авторитарним правителям.

Так, на картині Рєпіна в очах царя Івана – звірячий жах від розуміння незворотності заподіяного; загальна атмосфера – вкрай похмура. Але це робить царя більш людяним і навіть привабливим для глядача: «Ну так, розлютився, погарячкував, але як страшенно тепер страждає!».

За швидкого й поверхового зіткнення з цим сюжетом (мем!) залишається розуміння особистості Івана Грозного як істоти, що: а) здатна вбити будь-кого, навіть сина; б) але скоює вбивства через запальність; в) і невимовно страждає та розкаюється після зробленого… А це не те, що не відповідає дійсності, але прямо їй суперечить. Є багато свідчень неймовірної жорстокості самого царя та його улюбленої опричнини.

«МЕМ» + «МЕМ, ЩО ДОПОВНЮЄ» = ХОРОШИЙ ЦАР-ДЕСПОТ

Скажімо, за твердженнями князя Курбського, що втік із Московії, Іван Грозний особисто брав участь у тортурах князя Воротинського вогнем, «підгортаючи вугілля жезлом» (тим самим?). Тому справжньою дискредитацією царя була б картина «Івана Грозний катує князя Воротинського». А полотно, яке зображує його запальною натурою, яка потім глибоко страждає від своєї запальності та кається в ній, насправді – олюднення, облагороджування огидного правителя.

Васнецов. Невський. Боголюбський. Грозний

До того ж є такий ефект, як «мем, що доповнює». Коли інша картина іншого художника, дещо менш відома, потрапивши на очі споживача інформації, домальовує загальну картину образу. У цьому разі – «Цар Іван Васильович Грозний» (1897) Віктора Васнецова. Вона, звичайно, полемізує з полотном Рєпіна, але саме тому добре доповнює його. Васнецов писав її одразу після розпису Володимирського собору в Києві.

Тому в постаті та всій композиції є храмова монументальність, це нібито продовження державних постатей Олександра Невського та Андрія Боголюбського, намальованих у Києві. Щоправда, погляд у царя важкий, владний, зате в руках – вервиці, які, безсумнівно, свідчать про релігійність, богобоязливість.

Картини ліберала Рєпіна і монархіста Васнецова – два найвідоміших і найвагоміших образи Ivan the Terrible. Разом вони створюють загалом позитивний образ царя-деспота – і це саме те, що потрібне будь-якій авторитарній владі.

Наступного разу ми розглянемо парно (і з доповненнями) дві інші картини-меми Іллі Рєпіна – «Бурлаки на Волзі» і, я сказав би, «Запорожці на Дніпрі».

(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига

Історія Путін Росія Художник

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *