Топ-10 українських вистав, народжених війною Три лютих роки 20.02.2025 09:45 Укрінформ В театральне життя увірвався новий жанр вистав, які переосмислюють російсько-українську війну
Хвилею, що поступово набувала сили з 2014-го й стала справжнім цунамі з початком повномасштабного вторгнення, до репертуару українських театрів увірвався новий жанр вистав, які фіксували, рефлексували та переосмислювали російсько-українську війну. Протягом трьох років, від 24 лютого 2022 року, самих лише театральних втілень за творами, творці яких перебували безпосередньо в ній – сотня. А п’єс та перформативних читань набагато більше.
Ми підготували добірку найзнаковіших вистав, народжених війною.
«Я норм», режисерка Оксана Дмітрієва, Харківський державний академічний театр ляльок імені В.А. Афанасьєва
Знаковою в категорії фіксації перших днів вторгнення стала п’єса драматургині Ніни Захоженко «Я норм». Вперше вистава за нею з’явилася в репертуарі Харківського театру ляльок 1 липня 2022 року, а після того у повному чи фрагментованому вигляді увійшла до репертуару театрів Києва, Кам’янського, Дніпра.
Вистава «Я норм» у київському «Театрі на СОЛОмʼянці» (режисер Алекс Боровенський)
Події у виставі «Я норм» розгортаються в Бучі напередодні та в перші дні війни, коли страшна реальність жорстоко увірвалася в життя чотирьох сімнадцятирічних підлітків. Ще вчора вони «зависали» в соцмережах, готувалися до ЗНО, будували плани на майбутнє та закохувалися, але початок повномасштабного вторгнення розділив їхнє життя на «до» та «після».
Текст п’єси емоційний, але позбавлений надмірного пафосу – це сповідь сучасних підлітків, їхнє бачення війни, кожен з яких по-різному проживає травматичний досвід і робить свій вибір.
Виставу «Я норм» за цією пʼєсою також було поставлено в київському «Театрі на СОЛОмʼянці» (режисер Алекс Боровенський)
«Тренди твіттера», режисер Слава Юшков, «Дикий театр»
З початку російського вторгнення життя українців змінилося докорінно й пошук відповіді на питання хто ми тепер – став наріжним і для фронту, і для тилу. Слава Юшков написав п’єсу і сам поставив за нею виставу «Тренди твіттера» спершу в експериментальному форматі влітку 2023-го на сцені Національного академічного театру ім. Лесі Українки, а з січня 2024-го «Тренди твіттера» увійшли повноцінною виставою великої сцені до репертуару «Дикого театру».
«Тренди твіттера» на сцені Національного академічного театру ім. Лесі Українки
Три герої – архетипові сусіди багатоповерхівки, в яку сталося влучання, й дія розгортається в очікуванні порятунку.
Це трагікомедія про досвід українців під час повномасштабного вторгнення. Рефлексія у складних обставинах, без спекуляцій і без прикрас, але з правом на надію. Автор зробив спробу зобразити ту складну емоцію, яку викликає війна. Страх, лють, безпорадність, захисна іронія, розпач, заборона на радість, бажання жити і допомагати – це лише окремі складові цієї емоції, яку неможливо назвати, але можна спробувати відтворити, щоб прожити та відпустити.
«Військова мама», режисер Олександр Ткачук, Театр Драматургів
Ця вистава також стала певною спробою пояснити в тилу життя військових на «нулі». Текст драматургині-бойової медикині Аліни Сарнацької поставив у рамках проєкту «Театр Ветеранів» режисер-військовослужбовець Олександр Ткачук. Ініціатива об’єднує ветеранів та ветеранок, які соціалізуються, зокрема, через театротерапію – пишуть п’єси, режисують читки та вистави, грають у них.
У виставі йдеться про жінку на війні. Вона під вибухами лікує чиїхось синів та доньок, поранених у бою, а власна маленька дитина десь далеко лежить у лікарні і плаче без мами. Серце жінки рветься додому, але обов’язок тримає у війську. Що вона відчуває в безсонні ночі під обстрілами у бліндажі? Чи повинна вона виправдовуватися за кинуте кимось у тилу на її адресу: «Ти – зозуля, бо залишила своє дитя»? Чи має вона вислуховувати нотації комбата, що дівчатам не місце на передовій? Чи потрібно ветеранам, котрі повертаються з війни якось змінюватися, щоб реінтегруватися в суспільство, чи це суспільство має змінитися, аби гідно прийняти військових, які захищали нас на нулі? Ось саме над цими складними питаннями нам пропонують подумати творці вистави «Військова мама».
«Молочайник», драматургиня Оксана Гриценко
Широке поширення отримала п’єса «Молочайник» Оксани Гриценко, яка розкриває тему життя в окупації. Три покоління жінок під одним дахом у селі Кавунівка на Херсонщині – це зворушлива історія про їхні переживання, коли окупанти ставили свої загородження прямо за парканом будинку… Відчуття вразливості й водночас внутрішня сила протистояння своїм страхам, трансформування відчуття безпеки, розповідь про те, що допомогло вижити, що дарувало надію.
«Молочайник» на сцені столичного Театру на Подолі
Молода драматургиня брала інтерв’ю у людей, які виїхали з окупації, збирала історії від родичів, які там залишилися. Її цікавило не лише сумне й страшне, чого вистачало і в новинах, але також дивне і навіть смішне.
Перше сценічне втілення здійснив Євгеній Резніченко на сцені Одеського театру юного глядача на другу річницю вторгнення – 24 лютого 2024 року. Далі протягом року «Молочайник» отримав вісім втілень на різних театральних майданчиках, зокрема на сцені столичного Театру на Подолі.
«Коти-біженці», художній керівник Віталій Кіно, Центр мистецтв «Новий український театр»
Тонкою темою є розмова з дітьми про війну. Драматургині Людмила Тимошенко та Марина Смілянець створили п’єсу «Коти-біженці» у форматі кототерапії майже одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли обидві були в Німеччині на резиденції для митців, які потребували захисту. Згодом її поставили режисери Миколаєва, Ужгорода, Рівного…
Історія справді дуже актуальна, адже українські біженці зараз по всьому світу, і, особливо жінки з маленькими дітьми, які бодай на тиждень кудись виїжджали, хоч на мить відчули себе тими котами-біженцями.
Один з її важливих посилів – розповісти про біженців взагалі, не тільки про тих, хто виїхав закордон. Адже й дітям з умовно безпечних місць України важливо розуміти хто зараз тимчасово живе поряд з ними, стали новими сусідами. Маленькі українці ставили дорослим багато питань, а ті інколи не завжди знали, як відповідати. За посередництва театру стало можливим проговорити ці речі так, якими вони є насправді, бо як починаєш дитині щось вигадувати, вона це відчуває і реагує на приховану паніку в очах. Тож вустами котиків і кішечок авторки п’єси доносять до маленьких глядачів прості й важливі істини: «Сирена не страшна, вона хороша, бо попереджає про небезпеку», «Не панікуй! Так, це страшно, але не треба боятися, тебе захистять», «Якщо ти біженець, треба бути чемним, треба бути вдячним».
«Скалічені і Сильні», режисерка Світлана Ємець, Запорізький дитячий театр «СВіЯ»
Але ще більш тонкою темою є відверта розмова підлітків про свої переживання та сприйняття війни. Саме такою стала документальна вистава «Скалічені і Сильні», написана та зіграна Запорізьким дитячим театром «СВіЯ». Зі сцени в зал дивляться зовсім не дитячі очі, які занадто багато бачили вже на своєму віку. Війна розірвала їхнє життя на шматки, як папір, який утилізовують, бо він більше не потрібний. А вони малювали на цьому папері своє життя. Війна намагається скалічити їхні душі, але вони від цього стають лише світлішими, бо навчилися лікувати свої душевні рани. Кожен з них звик жити зі своєю втратою, хоча біль від втрати відчуває щохвилини. Біль робить їх тільки сильнішими.
У «Скалічених і Сильних» немає традиційного протистояння добра і зла – є констатація голих фактів пережитого та глибинна, замаскована під норму трагедія. Діти від 13 до 18 років говорять про війну… Лише прожите і побачене на власні дитячі очі.
«Зелені коридори», драматургиня Наталка Ворожбит
Тема біженців досліджується у п’єсі «Зелені коридори» Наталки Ворожбит, створеній на замовлення німецького театру «Каммершпіле» (Мюнхен). Це історія про «недобровільну євроінтеграцію» українських жінок, які, рятуючись від війни, через «зелений коридор» перетинають кордон в Європу, але зовсім скоро усвідомлюють свою потрібність вдома й перетинають кордон у зворотному напрямку.
Як зазначила сама драматургиня Наталка Ворожбит, це спроба проаналізувати стосунки України з ЄС, відрефлексувати травматичний досвід біженства, втрати і стосунки з домом. П’єса писалась на замовлення театру Камершпиле в Мюнхені з надією достукатися до німецького глядача з українським питанням, зіштовхнути лобом німців і українців для відвертої розмови. «Зелені коридори» – з елементами абсурду й чорного гумору, адже використання цих засобів дозволяли авторці відсторонитися і бути більш безжальною до своїх персонажів, тому українці в її п’єсі не жертви. Вони смішні, страшні, зворушливі й непереможні.
В Україні «Зелені коридори» поставлені двічі: однойменна вистава вийшла в Театрі Драматургів, режисер Олекса Гладушевський, та в Театрі на Подолі – в режисурі Максима Голенка.
«Дружини», драматургиня Катерина Вишнева
Пʼєса «Дружини», присвячена темі дружин військовослужбовців, була створена у 2024 році й уперше представлена глядачу на «Фестивалі перших пʼєс» у рамках лабораторії сучасної драматургії Театру Ветеранів. Вона стала дебютною драматургічною роботою для актриси театру Катерини Вишневої, чоловік якої служить у лавах ЗСУ. Створюючи п’єсу, авторка замислилась над питанням: а чи помітна роль дружини військового в нашому суспільстві? Чи чуємо ми одне одного, коли йдеться про неочевидні травми та проблеми, яких зазвичай не озвучують.
Це – побутова, іронічно-сатирична історія з реального життя, в якій ідеться про трьох жінок, які, поки їхні чоловіки на війні, створюють умовний «клуб дружин», де за філіжанкою кави чи склянкою джину можна говорити про все прямо й без прикрас та вирішувати будь-яку найдрібнішу чи найглобальнішу проблему, яка лягає на їхні плечі.
«Нехай щастить!», режисер Степан Пасічник, Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка «Березіль»
В основу сюжету вистави лягла п’єса «Війнонька» грузинського автора Баси Джанікашвілі, написана під впливом подій російсько-грузинської війни, сюжет якої український режисер Степан Пасічник адаптував до українських реалій. Творці вистави визначають її жанр як «український народний фарс часів війни», в якому глядач може спостерігати трансформацію злості в гумор – яскрава особливість українського характеру, та перехід інтернет-мемів на театральну сцену.
За сюжетом усе майже як у казці: жили собі, були собі Дід та Баба і був у них онучок Іванко. … І раптом прилетіли ворожі літаки й почали скидати бомби на Діда та Бабу. Тоді онучок Іванко взяв рогатку, виліз на велике дерево і шишками з рогатки почав збивати ворожі літаки.
Вже під кінець грудня 2022 року вистава «Нехай щастить!» оформилася до формату, яка може рівнозначно розгортатися як у сценічному просторі, так і «запакуватися» в легковий автомобіль та виїхати у розташування бригад, де військові отримують хвилинку перепочинку, дивлячись театральну постановку в польових умовах.
«Величне століття. Веселе», драматург Сергій Кулибишев
З’явилась і категорія вистав про майбутнє – про час після перемоги. Постдраматичну п’єсу «Величне століття. Веселе» написав Сергій Кулибишев і саме за неї отримав звання кращого драматурга Київського рейтингу Укрінформу «Театральний інфобум-2024».
Вперше п’єса отримала театральне втілення в його ж режисурі на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. А в червні 2024 року режисер Олексій Гладушевський поставив виставу «Величне століття. Веселе» в Київському академічному театрі «Золоті Ворота».
Творці вистави говорять із глядачем про те, звідки береться зло, агресія, які засліплюють і часто ростуть з комплексів та нереалізованих мрій і бажань.
За сюжетом, дія відбувається у селищі із вигаданою назвою Веселе після перемоги України. Мешканці села вважають своє життя щасливим і безтурботним, не звертаючи уваги на проблеми суспільства, які, на жаль, нікуди не зникли: корупція, свавілля представників влади й церкви, стигматизація за різними ознаками. Ілюзія безтурботного життя весельчан продовжувалась би роками, якби… не сенсаційний камінг-аут голови села.
Головний меседж вистави «Величне століття. Веселе» – після закінчення воєнних дій війна в головах і серцях українців може ще не закінчитись і нам усім потрібно багато сил і сміливості, щоби боротись із внутрішніми страхами. Це вистава про сміливість говорити, робити вчинки як під час повномасштабної війни, так і після.
Любов Базів, Київ. Фото з Facebook
Рейтинг Театр Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
