Театр на лівому березі Дніпра: покажіть нам те, чого ми не бачили

Театр на лівому березі Дніпра: покажіть нам те, чого ми не бачили 05.10.2023 15:00 Укрінформ Найдорожчий скарб – це живе спілкування, тепло живої істоти поруч. Ходіть до українського театру, там лікуються душі

Новий 46-й театральний сезон у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра розпочали показом «Море. Ніч. Свічки» – знакової для театру вистави, адже вона вже йшла в цих стінах у режисурі його засновника Едуарда Митницького.

«Це справді подія для нашого театру, – каже кураторка поновлення, учениця Митницького, а нині головна режисерка театру Тамара Трунова. – Ми з Олесею Вікторівною (Жураківською – ред.) думали, яким чином можна сьогодні працювати з пам’яттю не фіктивно – не просто вивішувати портрети і згадувати на одному вечорі – а зробити так, щоб пам’ять ставала частиною життя театру. От і визріло рішення про поновлення вистави «Море. Ніч. Свічки».

Олеся Жураківська і Тамара Трунова

МИ УСВІДОМЛЮВАЛИ, ЩО НАМ НА ПЕРШІЙ РЕПЕТИЦІЇ БУДЕ БОЛЯЧЕ. МИ ПЛАКАЛИ…

Команда спирається на відеозаписи вистави в режисурі Митницького, але оскільки вистава була поставлена 20 років тому, зараз переосмислюються деякі моменти, які не кардинально, але впливають на хід подій. 

Актриси театру Тетяна Круліковська та Олеся Жураківська (яка нині є директоркою-художньою керівницею театру – ред.) грали в першій постановці. Цікаво, як вони відчули її нове втілення на рідній сцені?

«Коли у нас тільки з’явилася ця ідея, то одна з перших, з ким я спілкувалася, була Танюша (Круліковська – ред.), тому що вона протягом всього часу грала головну героїню Пніну, – розповідає Жураківська. – Таня дуже позитивно відреагувала, але ми усвідомлювали, що нам на першій репетиції буде боляче. І нам дійсно було боляче, ми плакали, тому що накотилися спогади про Едуарда Марковича, про Віталія Лінецького, який грав головну роль, створював її… Все для нас дуже живе, незважаючи на роки, які минули» – розповіла пані Олеся.

До речі, на прем’єрі вистави в 2003 році був присутній автор п’єси, за якою вона створена («Це величне море»), ізраїльський драматург Йосеф Бар-Йосеф. Актори і акторки згадують, як напередодні показу вони показували йому Київ, а він ділився болісною історією своїх батьків, яка з певними нюансами вилилася в п’єсу. Він, коли писав, відболів свої болі і дуже переживав, як вона втілиться, оскільки це тоді було взагалі першопрочитання, її ще ніде не ставили. 

Автор прийшов на прем’єру, дивився-дивився, аж раптом підривається і вибігає. Актори за лаштунками хвилюються, думають, може йому не сподобалося? «Ми вийшли, вклоняємося, думаємо, от зіграли так зіграли, що аж автор втік… А він там у фоє просто притулився до стіни і плаче… Я взяла його за руку, кажу: що ж ви плачете, пішли, треба вклонитися, там люди аплодують. І ми пішли», – згадала про найпершу виставу «Море. Ніч. Свічки» Жураківська. 

В новій постановці роль Ноаха, яку колись створив і незмінно грав Віталій Лінецький, грає актор Олександр Соколов. Він розповів, що бачив цю виставу у виконанні попереднього складу тільки в відеозаписі, але для нього неймовірна честь – брати участь у ній і грати таку роль.

«Дуже дивно усвідомлювати, що колись я приходив до цього театру, із захватом дивився на цих акторів, а зараз сам граю, ще й таку роль – роль Віталія Борисовича Лінецького. Це дивно, цікаво, хвилююче», – говорить актор.

Олександр Соколов у виставі «Море. Ніч. Свічки»

В іншому складі – Ноаха грає актор Максим Самчик. Роль Пніни у новій постановці виконують Марина Клімова та Поліна Василина.

Поновлення легендарних вистав – це завжди колективна відповідальність команди, яка за це береться, адже завжди є побоювання, що глядач буде порівнювати, і невідомо, на чию саме користь. То, як краще, грати щось схоже на попередників чи створити кардинально відмінне?

«Мені здається, що нині актори не повинні грати Таню Круліковську чи Віталіка Лінецького в цих ролях. Життя дає нові виклики і нові сенси, і вдавати, що ми їх не бачимо, це було б дивно» – говорить Жураківська. 

«Єдине, що не можна зробити, це зіграти так само, як було. Треба дозволити театру бути живим, не боятися» – доповнює її Трунова.

Тамара Трунова

Творці поновлення зізнаються, що створювали цю виставу в любові, довірі, детально відкривали для себе її сенс, нікуди не поспішали – ця вистава виношувалася як дитинка.

«Кожна репетиція дає усвідомлення: вистава жива і актуальна. Я впевнена, що глядач буде її любити, тому що вона глибока, і в хорошому сенсі поетична. Буквально кожна репліка поцілює в самісіньке серце, немає нічого порожнього, все народжено з болем», – розповіла про «Море. Ніч. Свічки» Олеся Жураківська.

П’ЄСА «СИН» ТА ДИТЯЧА ВИСТАВА

Серед планів театру на сезон – втілення п’єси «Син» Флоріана Зеллера (це частина трилогії «Мати», «Батько», «Син»).

Довго шукали режисера, думали, хто може бути цікавим саме тут, для кого це може стати етапною роботою, а не просто черговою виставою. Ніби визначилися, але поки не розголошують деталі.

«Батько» в репертуарі – з прекрасними акторами в головних ролях (батько – Олег Стефан, донька – Ірина Мак) – вже є, тепер має бути «Син». Минулого сезону провели читання цієї п’єси, а також дискусію з експертами щодо прав дітей, тож сподіваємося, що цього сезону прем’єра відбудеться на малій сцені.

Олеся Жураківська у виставі «Усі найкращі речі»

Про глядачів. Розпочався навчальний рік і попри всі страхи війни, як підрахував Департамент освіти Києва, майже половина школярів з тих, хто виїжджав, повернулися. Чи планує театр на лівому березі Дніпра якусь виставу для дітей? Пані Олеся відказує: «Обов’язково! Зараз якраз ми шукаємо матеріал, який би пов’язував давнину з сучасністю. Обов’язково будуть такі вистави, може навіть не одна».

– Це будуть суто дитячі казки чи, можливо, вистави для сімейного перегляду?

– Насправді всі казки для сімейного перегляду. Якщо вони гарно зроблені та поставлені, там завжди є про що і дорослим подумати, і діткам.

«З ЦІЄЮ ВИСТАВОЮ ЩОСЬ НЕ ТАК» – ПРЕМ’ЄРА ЛИСТОПАДА

На кінець листопада в театрі запланована надзвичайно цікава прем’єра «З цією виставою щось не так». Тобто вже з назви зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Це франшиза британської комедії, яка наробила багато галасу (в хорошому сенсі), її ставили і в Лондоні, і на Бродвеї – вона дуже успішна. Кажуть, що такого рівня вистав в Україні ще не було, восени приїде Емі Марчант, британська режисерка, яка здійснить постановку.

«Буде щось дуже круте – і технічно, і у всьому, що стосується декорації та акторської гри, а ще того, що власне у нас, мабуть, ніхто не робив – роботі з франшизою. Це комедія, яку грають у багатьох країнах на багатьох сценах, але там є певні правила, ми маємо відповідати якості та всім вимогам», – говорить Жураківська.

«З цією виставою щось не так»

Це – амбітний проєкт і певний виклик, тому що треба відповідати рівню європейських театрів. Вже існує латвійсько-українська версія вистави – створена в Ризі в театрі «Дайлес», де відбулося три покази. Там її побачило близько 3000 глядачів, здебільшого українців, які знайшли порятунок від війни в країнах Європи.

Олеся Жураківська була на ризькій прем’єрі, але дивилася «З цією виставою щось не так» і в Лондоні: «Я могла порівняти і зрозуміла, що в деяких речах (хай пробачать мені британські колеги), наші були навіть точніші. У нас актори високого класу».

Проєкт складний і надзвичайно дорогий за українськими мірками, але театр все ж знайшов фінансування, щоб його реалізувати.

«З цією виставою щось не так»

ЛЮДИ ЙДУТЬ НЕ ПО ВИСТАВУ, А ПО ОЧІ СПІВІТЧИЗНИКІВ, ПРОСТО, ЩОБ СКАЗАТИ: МИ ОДИН В ОДНОГО Є

Зокрема, щоб зібрати на нього кошти, Театр на лівому березі Дніпра багато гастролював, бо це – реальна можливість заробити кошти, а також поспілкуватися з глядачем. Останні пів року возили «Корсиканку», «Альбатроси», «Всі найкращі речі» – об’їхали з ними пів України і у жовтні рушать далі. Зокрема, в жовтні «Корсиканку» покажуть у Полтаві (17.10), Кривому Розі (18.10), Дніпрі (19.10) та Кропивницькому (20.10).

Потім ще буде міжнародна фестивальна історія – в жовтні вистава Тамари Трунової “Ha*l*t” буде учасницею фестивалю «Kierunek Wschód VII» в польському місті Білосток.

Вистава “Ha*l*t”  

– Зараз за кордоном перебуває багато українців, вони приходять на ваші вистави?

Олеся Жураківська: – Звичайно приходять! По-моєму, вони йдуть взагалі не по виставу, а по очі співвітчизників, просто, щоб сказати, що ми один в одного є. Там зовсім інші очікування – очікування побачення. Можливо, це і є якесь обнуління сенсу театру, коли просто людина приходить до людини, а вистави – це вже як дивіденди.

Та, навіть, коли по Україні їздимо – люди виходять на сцену і просто кажуть: я з Дніпра, а я – звідти, я скоро поїду додому. Це витримати неможливо, вони виходять на сцену, щоб сказати мені звідки вони, що вони тут, що вони живі, що все нормально і скоро вони поїдуть додому.

4 ЛИСТОПАДА ОГОЛОСЯТЬ ПЕРЕМОЖЦЯ ДРУГОГО ФЕСТИВАЛЮ «МИТНИЦЯ. НОВА РЕЖИСУРА»

4 та 5 жовтня на малій сцені театру проходив публічний показ уривків фіналістів Другого Фестивалю «Митниця. Нова режисура», а переможця, який виборе право поставити виставу на театральній сцені, оголосять 4 листопада.

Фестиваль було створено в 2022 році Театром на лівому березі з метою відкриття, підтримки та розвитку режисерок та режисерів. Він став продовженням Фестивалю пам’яті Едуарда Митницького «Простір Майстра» (відбувся в Театрі на лівому березі в 2021-му і був заснований Стасом Жирковим та Тамарою Труновою).

Важливо, що він цього року проводиться спільно з Театром драматургів та присвячений сучасній українській драматургії. Було запропоновано 25 п’єс українських драматургів, до яких треба було подати власне режисерське бачення.

Перший фестиваль «Митниця. Нова режисура», 2022 рік

Цього року «Митниця» отримала майже 40 заявок і це більш як вдвічі, від минулого року. І це, на думку засновників, дуже позитивно та вселяє надію, адже, коли вони вигадували фестиваль, не даремно дали йому таку красномовну назву – «Митниця», бо входження в театр, в режисуру – відбувається і через професійну, і через людську «митницю»: ти або проходиш, або не проходиш». 

Принципово, що участь у фестивалі беруть не професійні режисери, і принципово – не лише молоді режисери.

«Бо що таке молода режисура? – пояснює Тамара Трунова. – Якось так застрягло в статтях і рецензіях – «молода режисерка», і те, що ти вже доньку ведеш у 7-й клас, а й досі ще молода режисерка, дивно звучить, хоча й компліментарно. Що таке молодий і вже не молодий режисер? Для нас важливо було, щоб у назві фестивалю була «Нова режисура» – це амбітно і невипадково, бо Едуард Маркович, коли приходив дивитися прогін вистави перед прем’єрою, часто говорив: а ну покажи мені те, чого я ще не бачив. Це був напівжарт, напівпогроза бо ти вже показував свою виставу з іншим внутрішнім станом.

Перший фестиваль «Митниця. Нова режисура», 2022 рік

«Нова режисура» це фактично перефразований запит «покажіть нам те, чого ми не бачили», покажіть нам щось нове. І комісія фестивалю пишається не лише кількістю, а й якістю цьогорічних заявок, бо після того, як почали їх читати, зрозуміли, що одного дня для показів буде замало і розширилися до 2-х днів.

Тетяна Круліковська цього року входить до селекційної комісії «Митниці», говорить, що вражена кількістю цікавих українських авторів: «У нас є такі талановиті люди! Декілька п’єс просто європейського рівня, не буду зараз казати хто, але для мене є одна п’єса просто рівня Бодлера, чесно. І от у цей час, коли війна, коли оці всі негаразди в нашому житті, я зрозуміла, що театр без сучасної драматургії – це просто покалічений театр…»

Тетяна Круліковська та Олег Гоцуляк у виставі «37 листівок»

МАКДОНА ДАВ ДОЗВІЛ БЕЗКОШТОВНО СТАВИТИ ЗА ЙОГО П’ЄСОЮ ВИСТАВУ, ЯКУ РОБИТЬ ПЕРЕМОЖЕЦЬ МИНУЛОЇ «МИТНИЦІ»

Переможцем першої (минулорічної) «Митниці» було обрано Олександра Соколова з п’єсою Мартіна МакДони «Самотній Захід», постановка вистави відбудеться на навесні наступного року. Олександр не режисер за освітою, це його перший досвід. Цікаво, що МакДона дав дозвіл безкоштовно її ставити до завершення війни і потім ще 90 днів. Це справді великий подарунок театру.

Олександр Соколов у виставі «З цією виставою щось не так»

– То на якому етапі зараз підготовка? – запитую я у Соколова, який крім режисури, дуже активно зайнятий у репертуарі театру.

– На початково-прогресуючому етапі підготовки, етапі пошуку нового, цікавого, різного – чим можна надихнутися. Десь між стартом і серединою, – говорить режисер-початківець. 

«Самотній Захід» планують ставити на великій сцені театру, думали спочатку про камерну, але Олександр амбітно сказав, що хотів би це зробити на великій. А бажання режисера треба виконувати», – резюмувала керівниця театру Олеся Жураківська. 

Серед п’єс пропонованих для режисування на «Митниці» є декілька воєнних історій, але вони не прямо про війну, здебільшого це – рефлексія.

Як зауважує Тамара Трунова, людина має на це право – проживати власний досвід, висловлювати його, адже, коли стається якась драма в житті, ми одразу телефонуємо близьким. Обов’язок драматурга фіксувати дійсність. Навіть, якщо за рік людина напише іншу п’єсу, але ж ця – може бути важливою і цінною саме на ці пів року. 

– Скажіть, а театр зараз повинен бути більше терапевтичним чи розважальним або відволікаючим? – запитую я у співрозмовників.

– Театр має бути як життя різним: десь терапевтичним, десь розважальним, десь відкривати болючі рани, а десь їх заліковувати. І кожна людина, якщо приходить до театру, має знаходити для себе якісь відповіді на запитання, поштовхи для роздумів. Театр повинен провокувати, надихати, спонукати, називати речі своїми іменами, вигадувати нові імена – він повинен бути живим, повинен бути як саме життя, – відповідає Жураківська.

– … Або навіть пережити під час вистави катарсис… – додаю я.

– Так. На виставі «Море. Ніч. Свічки» у людей катарсис відбувається в зовсім неочікуваних моментах, – говорить Трунова.

– І на таких виставах, які здавалося б спокійні, сімейні, лагідні, наприклад, «37 листівок», є настільки тригерні місця, що коли ми дивилися з Тамарою (Труновою – ред.), то плакали обидві, хоча на сцені начебто нічого болючого не відбувалось, – ділиться Жураківська.

«37 листівок»

БУТИ СМІШНИМ ДЛЯ ПУБЛІКИ – НАЙВАЖЧЕ, БО ЛЮДИ ПЛАЧУТЬ ПРИБЛИЗНО НАД ОДНИМ І ТИМ ЖЕ, А ОТ СМІЮТЬСЯ НАД РІЗНИМ

І от саме час поговорити про «37 листівок» – прем’єру минулого сезону, яка відбулася в червні, нею тоді ставили крапочку чи знак оклику 45-го театрального сезону. Але її тоді ще мало хто бачив, тому ця вистава ніби прем’єрна і на цей сезон. Це постановка режисера Євгенія Резніченка за п'єсою американського драматурга та коміка Майкла МакКівера.

Дуже тепла, світла, хороша і красива сімейна історія, на якій ви і посмієтеся, і поплачете – тобто точно зможете відволіктися душею.

«37 листівок» поставлена на два склади, які створюють дуже різні вистави, обидві – чудові. Це саме те, що у певних рамках індивідуальність звучить інакше, актори не дублюють одне одного, а проживають кожний свою закладену драматургом долю на сцені.

У головних ролях: Айвері Саттон – Олег Гоцуляк, Владислав Писаренко, Евелін Саттон – Світлана Штанько, Леся Самаєва, Стенфорд Пі Саттон (батько) – Андрій Мостренко, Сергій Кияшко, Естер (тітонька) – Ірина Ткаченко та Тетяна Круліковська.

«Вистава вийшла легка, дещо меланхолійна, дещо смішна, комедійна. Як на мене, це найважчий жанр, тому що бути легким і смішним для публіки – це найважче, бо люди плачуть приблизно над одним і тим самим, а от сміються над різним… Тому створити цю легкість – найважче було. Там чудові актори, прекрасна музика, гарна сценографія, костюми, красива вистава», – розповіла акторка Круліковська, яка грає дуже кумедну і зворушливу тітоньку Естер.

Тетяна Круліковська у виставі «37 листівок»

У МЕНЕ ВЖЕ ЦІЛА ЗБІРКА ІСТОРІЙ ПРО ТЕ, ЯК ЛЮДИ РЕАГУЮТЬ НА ПОВІТРЯНУ ТРИВОГУ ПІД ЧАС ВИСТАВИ – ЖУРАКІВСЬКА

Олеся Жураківська відзначає, що в Театрі на лівому березі зараз суттєво помолоділа публіка і це її дуже тішить. Це спостереження кількох останніх років. І дуже приємно, що і під час війни є показові речі, які ти ніколи не зможеш прорахувати собі в голові.

«У мене є вже ціла збірка історій про те, як люди реагують на повітряну тривогу під час вистави, як вони чекають біля театру, як повертаються до зали.

Це наповнює наше життя сенсом – не просто так ми виходимо на сцену, не просто так тут сидимо, коли вимикається світло і холодно. Театр треба підтримувати, він має жити, люди повинні сюди ходити, спілкуватися. Наш театр робить максимум з того, що зараз можливе», – каже пані Олеся.

З початком Великої війни Театр на лівому березі зовсім відмовилися від участі російських авторів, повністю перейшовши на українську мову, виходить, що навіть у найстрашніших речах є позитивне зерно, хоча без сумніву, це дуже складно, травматично і повчально. Команда театру завжди в пошуку, щоб, як казав його засновник Едуард Митницький, завжди мати змогу показати глядачеві те, чого він ще не бачив.

Відтак, український театр був, є і буде, а його розвиток йде невпинно: нові вистави, прем’єри, нові театральні сезони, фестивалі. І навіть якщо в когось і були побоювання, що театр як явище не виживе через тотальне «кліпове мислення», програвши інтернет-платформам та ТікТок, то чимдалі стає зрозуміло, що все ж для людини найдорожчий скарб – це живе спілкування, тепло живої істоти поруч і бажання поговорити про те, що тобі болить чи радує.

Ходіть до українського театру, там лікуються душі.

Любов Базів. Київ

Фото Анастасія Мантач, Артем Галкін, Марко Расс, Арно Деклейр та з особистого архіву акторів

Культура Театр Вистава

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *