Наші на Берлінському кінофестивалі: Українська «Стрічка часу» і перший Berlinale-Baby 22.02.2025 13:10 Укрінформ Переможців одного з найпрестижніших міжнародних кіноконкурсів оголосять 23 лютого
У неділю журі 75-го Берлінського міжнародного кінофестивалю Berlinale урочисто вручить Золотого та Срібного ведмедів. Ми будемо з нетерпінням чекати на результати, адже вперше за багато років, а саме з 1997-го, український фільм представлений в основній програмі конкурсу. Один із 19 і єдиний документальний.
Але незалежно від вибору поважного журі сам факт участі в основній програмі одного з найпрестижніших фестивалів у сфері кіномистецтва є великим визнанням.
Катерина Горностай
Режисерка фільму Катерина Горностай увійде в історію фестивалю не лише завдяки цьому досягненню, але й тим, що «подарувала» світові першого Berlinale-bаby: за два дні до прем’єри «Стрічки часу» вона стала мамою.
ГРАНД-ПРЕМ’ЄРА
Катерина знайшла сили та прийшла на світову прем’єру своєї «творчої дитини», залишивши малюка щасливому батьку, партнеру та режисеру монтажу картини Нікону Романченку.
Режисерку на червоній доріжці перед Berlinale Palast, а також усю команду бурхливо вітали журналісти, глядачі та – українським гімном – наша громада, яка на показ не потрапила, але зібралась у фан-зоні з прапорами та гарним настроєм.
Попри те, що прем’єра проходила вдень, у четвер, та ще й за страйку берлінських транспортників, велика зала фестивального палацу була переповнена.
«Стрічка часу» – кіно документальне, про повсякденне життя, хоча й у ненормальних умовах, тривалість – дві години. Глядачі сиділи не ворухнувшись. Інколи посміхалися разом із героями, частіше плакали. Навіть німці, хоча сприймати картинку з субтитрами все ж складніше. Реалії навчання українських дітей і роботи їх наставників під час жорстокої війни стали для багатьох одкровенням.
Звісно, не для всіх. Більшість німецьких глядачів усе ж складали ті, хто Україною цікавиться, симпатизує або сам допомагає у той чи інший спосіб.
Франк Вільде
«Коли бачиш цей фільм, розумієш, чому бореться Україна, за що вона бореться. Я часто думаю: багато хто краще розумівся би на політиці, якби вони стикалися з людьми з тих країн, про які вони говорять; якби вони самі побували в Україні та пізнали би Україну. Тоді вони говорили би по-іншому. Мені важко винести цинізм, який ми переживаємо зараз у політиці в усьому світі, не лише в Німеччині, та, як це не дивно, в Америці. Тим важливіше, що цей фільм демонструється», – зазначив у розмові з авторкою великий друг України, дизайнер і активіст Франк Вільде. Він прийшов на прем’єру в патріотичному авторському костюмі та футболці із закликом звільнити військовополонених «Азовсталі». Франк зізнався, що також плакав під час показу.
Розчулилися й подружжя Еріка та Ульріх Ґреґор. Вони – справжні знавці кіно. Ще студентами разом з друзями викупили в Західному Берліні невеликий кінотеатр, який назвали на початку 1970-го року (!) «Арсенал» (на честь знаменитого фільму Олександра Довженка) і який досі діє, хоча локація кінотеатру тепер регулярно міняється.
«Дуже зворушливий фільм. І дуже гарний, адже показує надію, те, якими жвавими є українські люди, якими витривалими. Дуже важливо подивитися цей фільм, він сповнений надії та людяності», – поділилась враженнями Еріка. З дружиною погодився і Ульріх: «Цей фільм торкається стількох багатьох людей і стількох багатьох тем, у багатьох напрямах. Усе це створює захоплюючу картину – багатогранну та сповнену надії». А ще Ґреґори відзначили три інші українські роботи, які представлені в програмах кінофестивалю. Всі вони разом дають, на їх думку, дуже комплексну, «тримірну» картину сьогоднішньої України.
Зрозуміло, що побачене на великому екрані по-особливому сприймалось українською аудиторією. Велику її частину представляли жінки, які змушені були рятувати себе та дітей від війни після початку повномасштабного вторгнення, треті роковини якого припадають саме на наступний після завершення фестивалю день.
Емоції різні. Моя співрозмовниця Надія, наприклад, замислилась, чи правильно вона зробила, поїхавши з сином з рідного Дніпра: незважаючи на всю небезпеку та проблеми діти на екрані виглядають … щасливими.
У цьому, мабуть, і полягає ідея фільму: життя триває попри війну, і люди живуть цим життям на своїй землі.
ВІД ІДЕЇ ДО РЕАЛІЗАЦІЇ
«Власне ідея створити фільм про вчителів та учнів, які під час військових дій продовжують навчати та навчатися, виникла у громадської спілки «Освіторія», – розповіла авторці її керівниця Зоя Литвин, яка виступила також виконавчим продюсером стрічки.
Зоя Литвин
Спілка ж домовлялася зі школами та вчителями, які показані у фільмі, – у містах, і далеких від лінії фронту, і у прифронтових регіонах, і навіть таких, що рятувалися від окупації і зараз навчаються онлайн.
«Це мозаїка того, як сьогодні навчаються всі українські діти», – пояснила керівниця «Освіторії».
«Були випадки, – поділилася вона, – коли команда була змушена відмовлятися від зйомки, адже директори хотіли показати свій навчальний заклад у найкращому ракурсі, тож обдзвонювали класних керівників, ті попереджали учнів, і діти всі як один приходили у вінках, бантах і вишиванках. А нам якраз такого не потрібно було, ми хотіли знімати реальні уроки, а не відрепетировані десь напередодні».
«Сьогодні освіта – це теж точка опори і точка незламності. І фільм про це. Я рада, що він дає надію», – підкреслила Зоя Литвин.
У Берлін на фестиваль приїхали четверо протагоністів стрічки: директор Михайло-Коцюбинського ліцею Чернігівської області Микола Шпак, в.о. директора литовсько-українського ліцею № 1 у Бородянці Київської області Світлана Попова, вчитель Черкаської гімназії №9, а нині військовий Борис Ховряк, учениця з Черкас Ольга Бригінець.
Ольга Бригінець
Авторка розпитала Ольгу, як вона почувалась у ролі акторки. На момент зйомок у травні 2023 року дівчина була у випускному класі.
«Нам сказали, щоб ми прийшли всі на урок, бо нас будуть знімати. Ми думали, що це якесь телебачення, а потім я зрозуміла, що у них надто серйозне обладнання», – згадує сьогоднішня студентка другого курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Ольга вже тоді знала, що хоче стати режисеркою, тому відразу зацікавилися роботою знімальною групи. Це цінний досвід для майбутньої роботи.
У кадрі ми бачимо Ольгу й під час здачі екзамену, й на репетиціях випускного балу та на «Останньому дзвонику», з подругами, у побутових ситуаціях. Фільм зі своєю участю майбутня режисерка побачила на прем’єрі у Берліні. Сподобалось. Сприйняття посилили й емоції глядачів, які проживали події на екрані разом.
Ольга Брегман
Одна з продюсерок стрічки, співзасновниця компанії 2Brave Productions Ольга Брегман розповіла Укрінформу, що команда дуже хотіла, аби світова прем’єра фільму відбулася саме в Берліні. Це є логічним, адже Горностай – вже відоме обличчя на цьому фестивалі: у 2021 році вона представляла тут свою повнометражну стрічку «Стоп-Земля», яка тоді отримала «Кришталевого ведмедя» юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus.
«Це закономірність: коли режисер проходить шлях від попереднього фільму, який брав участь і отримав нагороду, то фестиваль уже чекає на цього режисера», – зазначила Брегман.
Вона додала, що «Стрічка часу» – надзвичайно талановито зроблене кіно, але те, що фільм був включений в основний конкурс, стало сюрпризом для всіх. (Хоча не для всіх: Зоя Литвин стверджує, що була переконана, що так і буде. Про це буде в наступному матеріалі Укрінформу).
Всі – це велика команда професіоналів з України, Франції, Люксембургу та Нідерландів. За кордоном робили велику частку постпродакшн, а на місці працювала виключно українська її частина. Ядро команди – до 30 людей, які проводили, у тому числі, підготовчу роботу, та 5-6 людей, які їздили безпосередньо по школах і знімали.
Олександр Рощин
Знімати треба було так, аби показати шкільний процес як він є в реальності, не відволікаючи його учасників. Оператор Олександр Рощин використовував «довгу» фокусну оптику, не наближаючись до героїв. У результаті виникає відчуття, що ви знаходитесь дуже близько. Він знімав по 45 хвилин і довше, просто спостерігав за дітьми, а потім відбирав матеріал. У двогодинний фільм, до речі, вмістилася лише одна чверть від усього відзнятого.
Сам Рощин зізнається, що в процесі роботи іноді ковтав ком у горлі, іноді справді плакав, коли тримав кадр.
Для Олександра це кіно про юність, про те, як українці бережуть своїх дітей, оберігають своє майбутнє.
ДОРОГА У СВІТ
Катерина Горностай присвятили свою роботу молодшому брату Максиму, який загинув на сході у 2023 році. Протагоніст фільму Борис Ховряк нині служить у Сухопутних силах ЗСУ. Боронить Батьківщину батько Ольги Брагінець.
У самій стрічці військові з’являються лише кілька разів, під час зустрічей із школярами. У кадрі немає фронту, але є смерть і руйнування. І сумні очі. Війна пронизує цей фільм.
І все ж він про життя. І про надію. І про наше майбутнє.
Як сформулювала меседж фільму наймолодша з членів команди, Ольга Брагінець, це фільм про те, як ми живемо і намагаємось жити попри те, що відбувається. Для українців це стало буденністю, і всі розуміють: важливо продовжувати навчатися, відбудовувати державу, продовжувати боротися. У нас просто немає іншого вибору.
Сама Катерина Горностай так говорить про ідею історій фільму: «Вони про надію, про те, що дуже багато людей хочуть залишатися в Україні, навчатися там і вчити».
Фільм «Стрічка часу» має донести цю думку до глядачів по всьому світу, бо у нього попереду довга фестивальна, й не тільки, історія. Ольга Брегман впевнена, що «універсальність» картини відкриє їй шлях на велику кількість фестивалів. Називати їх до оголошення неможливо, але зазвичай після світової прем'єри відбувається північноамериканська прем'єра, австралійська, азійська, потім прем'єри в різних країнах. Очевидно, майже цілий рік фільм подорожуватиме планетою і, звісно, Україною.
Ольга Танасійчук, Берлін
Перше фото Євгенії Гапон
Источник: www.ukrinform.ua
