Метро як місце для життя та олійний живопис як основа кінематографу

Метро як місце для життя та олійний живопис як основа кінематографу 25.10.2023 10:00 Укрінформ Враження про українську кіноіндустрію та наших партнерів після Ризького кінофестивалю

Минулого року, коли розпочалася повномасштабна війна, на Ризькому міжнародному кінофестивалі / Riga IFF українському кіномистецтву була присвячена окрема рубрика-програма «Focus On Ukraine». Нині все було не так масштабно. Проте й ті чотири фільми, зняті з українською участю, що демонструвалися на RIFF (12–22 жовтня), багато що показали та розказали. Причому не тільки про наш кінематограф, а й про українське життя поза ним, та й про відносини з нашими партнерами.

Якщо хтось вважатиме таку представленість української тематики недостатньою, то треба згадати, що нещодавно від Riga IFF від’єднався, ставши окремим, Artdocfest / Riga, який проходить навесні. І там, на фестивалі соціально загостреного документального кіно, про нас говорили дуже багато. Особливо запам’яталася стрічка, присвячена безпосередньо війні – «Східний фронт» (2023), яку зняли знаний режисер-документаліст Віталій Манський і український оператор, режисер Євген Титаренко. Фронтові знімання Титаренка, який з 24 лютого 2022-го працює парамедиком-госпітальєром, стали стрижнем фільму.

ПОСТІЙНИЙ ЗНІМАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ЗА КІЛЬКА КІЛОМЕТРІВ ВІД ФРОНТУ

А от у фільмі «Фотофобія» (2023), представленому на Ризькому кінофестивалі-2023, фронт проходить зовсім недалеко від місця подій. Втім, про все по порядку…

«Фотофобія»

Автори цієї словацько-чесько-української стрічки (копродюсерство останнім часом дуже поширене явище в світі кіно) – словацькі режисери Іван Остроховський та Павол Пекарчик. Вони давно і багато знімали в Україні. Тому коли почалася Велика війна, зібрали кіноапаратуру, гумдопомогу і поїхали до нас. Дісталися в 20-х днях березня. І вирішили знімати в Харкові, на станції метро «Героїв праці». Це Салтівська лінія, північний захід міста. Небезпечні місця – через часті російські обстріли, особливо тоді, в березні-квітні 2022-го. Лінія фронту проходила буквально за кілька кілометрів від цієї станції метро, останньої на своїй гілці. І тут мешкало кількасот людей.

Головні герої фільму – дванадцятирічний хлопчик Микита, його батьки, менша сестричка та, найголовніше – добра приятелька, ровесниця Віка. Відчувається, як в їхньому дружньому спілкуванні пробивається перше, ще боязке, несміливе почуття хлопчика. Тут же треба згадати про ще одного головного героя стрічки, можна сказати, його камертон – старого, але надзвичайно життєрадісного співака з гітарою Віталія Павловича. Це професійний спокусник, який співає про любов. Водночас добре знає, де додати м’яких блюзових обертонів, а де – пристрасної «циганщини». Не дивно, що часом він намагається повчати Микиту, як правильно залицятися. А що батьки? Вони хвилюються за родину, дітей, за майбутнє. Діти ж граються, бігають переходами метро. А що наверху? Там постійно гуркотить – «бухають» ворожі бомби та ракети, за кілька кілометрів звідси йде Велика війна. (Згадалося принагідно – експерти із сусіднього з Ригою Вільнюса кажуть, що нема сенсу будувати бомбосховище. Раціональніше робити в місті метро).

Саме тому батьки бояться пускати дітей наверх, до сонця. У цьому річ, а не в якійсь там світлобоязні. Тому назва картини, «Фотофобія», має вигляд дещо саркастичної, у чомусь сумної. Та й чи було воно, те сонце, в тому березнево-квітневому похмурому, хмарному Харкові?.. Все ж – було! Микита і Віка у фіналі стрічки виходять до підйому з метро і, обпершись спиною на стіну, підставляють свої личка променям, таким бажаним, очікуваним.

«Фотофобія»

Режисерська конструкція фільму дуже гармонійна – щемлива, але без зайвого мелодраматизму. Остроховський і Пекарчик визначили свою роботу як «комбіновану документалістику». І справді, тут не важливо, що є строго документальним, а в чому герої стрічки трошки підіграли режисерам. Недарма Словаччина номінувала «Фотофобію» на «Оскара» в номінації «Найкращий повнометражний фільм».

І два слова про, так би мовити, «постпродакшн» – що нині з героями. Микита проїхався з режисерами по кінофестивалях. Його батько зайнятий у Харкові на будівельних роботах. Мама ж працює в благодійному ресторанчику на тій же станції «Героїв праці», який утримує японський громадянин. Там щодня роблять по сто обідів для біженців і безхатьків.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ «СЬОМОЇ ЗМІНИ» ТА ОЧІКУВАННЯ ВЕЛИКИХ РОБІТ

Зовсім інша історія – 15-хвилинна українська короткометражка Наталі Ільчук «Сьома зміна» (2023). Це витончена робота, знята на вузьку плівку, в якій прораховані кожен кадр і кожен звук. Історія одинокої жінки з депресивного міста, яка працює на чотирьох роботах. Дуже різних: технічна робітниця, що доглядає за дорожніми знаками і дорогою; кондукторка в трамваї; конвеєрна служниця на сироварні; малярка, що лакує пензликом шахові фігурки.

«Сьома зміна»

Режисерка дає повну добу, замкнений життєвий цикл своєї героїні, нудної та щодня однакової роботи. І, здається, в житті у жінки нічого нема, окрім цього. Ну хіба що наклеїти пластир на якусь виразку на нозі (цілком привабливій, коли в джинсах). Проте фільм дивним чином не виглядає геть сумним і безнадійним. Бо є в ньому поетичність, яка звеличує, близька до поетики обшарпаних стін «нової хвилі» румунського кіно, що підкорила світ у 2000-х роках.

«Сьома зміна»

Тому «Сьому зміну» демонструють не тільки на кінофестивалях, а й на мистецьких закладах, у художніх галереях – як інсталяцію на трьох стінах. Цікаво, що режисерка у співпраці із художницею Наталею Резніковою зробила чотирихвилинний мультфільм з однойменною назвою і на той же сюжет. Хіба що у фільмі її героїня старша за віком і більш самотня, ніж в анімації…

Ільчук здається дуже перспективним кіномитцем. Особливо якщо естетська досконалість її світобачення збігатиметься із соціальною вагомістю ідеї. Тому що – скажімо відверто – буває прикро, коли за значущі кінематографічні ідеї беруться люди, в яких немає такого чуття гармонії, як у цієї артрежисерки.

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ-1924 Й ЕЛЕКТРОГЕНЕРАТОР ДЛЯ КИЄВА-2023

Слідом буде доречно розповісти про анімаційний фільм, який є справжнім витвором образотворчого мистецтва. Це «Селяни» (2023) за однойменним романом лауреата Нобелівської премії 1924 року Владислава Реймонта. Саме цю чотиритомну книгу про річний цикл (осінь-зима-весна-літо) з життя польського села Ліпці вважають найвищим досягненням автора.

«Селяни»

Режисери цього майже двогодинного мальованого фільму – сімейна пара: Доротея Кобєля-Велчман та Г'ю Велчман, які прошуміли у 2017 році з біографічним анімаційним фільмом «З любов'ю, Вінсент». Його було зроблено у незвичній техніці. Спочатку знімають фільм. Потім роблять його проєкцію на полотно. І всі кадри майбутньої стрічки – це картини, які намалювали багато художників олійними фарбами в стилістиці Вінсента ван Гога. «Селяни» зроблені так само. Причому за візуальну основу були взяті полотна художників польського модерну («Молода Польща»).

Автори виокремили з великого роману одну лінію – головної героїні Ягни, Ягусі. Надзвичайно гарна дівчина, чиста душа, художньо обдарована, яка робить довершені витинанки, стає жертвою долі, людської нетерпимості, доповнених заздрістю та наклепами. Це все показано яскраво, в оперній стилістиці, з надмірною мімікою та різко окресленою пластикою. Й після перегляду довго згадуються кадри та сцени зі стрічки, які символічно римуються…

«Селяни»

І от тепер переходимо до української участі. Кадри-картини для «Селян» малювали художники не тільки з Польщі, а ще з трьох країн, близьких їй, – України, Литви, Сербії. Та ось почалася повномасштабна російська агресія. Продюсери допомогли деяким українським художникам виїхати з Києва. Проте не всі змогли (чи захотіли) це зробити. В Києві залишалася робоча група з 15 людей. І вже наближалася зима, коли російські загарбники почали навмисно знищувати нашу енергетичну інфраструктуру. Київські художники підлаштовували свою роботу до графіків увімкнення світла. Згодом спеціально для них купили і доставили в Україну електрогенератор.

Знаючи таку історію створення, на картину дивишся інакше – і на її красу, і на її драматизм, трагізм. Мистецтво, обпечене війною.

ПІРАТСЬКЕ ФЕНТЕЗІ ТА ЛАЗНЕ-ПРАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС ДЛЯ ЗСУ

Ну й четвертий фільм – «Ерік Кам’яне Серце» (2022) виробництва багатьох балтійських країн. Режисер – естонець Ільмар Рааг, сценарій написали латиші Андріс Фелдманіс, Лівія Ульман, а до створення музики долучився Ренарс Кауперс, лідер популярного рок-гурту «Brainstorm» / «Prāta Vētra».

«Ерік Кам’яне Серце»

Цю стрічку для сімейного перегляду називають найамбітнішим проєктом Балтійського регіону в жанрі пригодницького фентезі. Зрозуміло, яку важливу роль у такому випадку відіграють спецефекти. Так-от якраз за них у картині відповідали українці – київська VFX-компанія «Snowdog». Оскільки цей фільм зняли дещо раніше, то тут не було таких драматичних перипетій, як із «Селянами». І за роботу киян червоніти не доводиться.

Важливо сказати ще кілька слів про режисера. Рааг став знаменитим після свого першого ж художнього фільму – «Клас» (2007), який увійшов до шортліста Оскара. Ця жорстка історія про цькування, насилля в школі, які призводять до стрілянини з багатьма жертвами. (В естонських кінотеатрах робили значну знижку на квитки, якщо на перегляд стрічки йшли всім класом).

Рааг встиг багато де повчитися та попрацювати. Зосібна, в 2016 році він був у складі естонського підрозділу миротворчих сил ООН в Малі. Рааг – офіцер запасу та член Кайтселійт (добровольчі підрозділи самооборони). А після початку повномасштабної російсько-української війни він багато часу присвячує волонтерській діяльності для допомоги ЗСУ. Зокрема, за його ініціативи були зібрані кошти для придбання та відправлення на передову лазне-прального комплексу. (Укрінформ писав про це). Після нього до такої ініціативи долучилися й інші.

«Ерік Кам’яне Серце»

Повертаючись до власне кінематографу… «Ерік Кам’яне Серце» починається як просто пригодницький фільм із захопливою морською, піратською романтикою. Щоб потім перерости в роздуми про вірність і зраду, життя і смерть. І, схоже, саме офіцерські та волонтерські сторінки біографії допомогли Раагу в тому, щоб подати ці теми так – і глибоко, і з доброю усмішкою.

Отаке, за підсумками Ризького кінофестивалю, в нас є українське кіно, українська кіноіндустрія. І що не менш важливо – надійні українські партнери.

Кіно Латвія Оскар Режисер Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *