Назви цих двох сіл – Святкова Велика та Святкова Мала – навіюють асоціації зі святом. І справді, колись тут любили і вміли святкувати. Яке ж було наше здивування, коли під час перших відвідин ми одразу потрапили на фестиваль. Ми не одразу зрозуміли, з чим пов’язане це свято, але, в’їжджаючи у Святкову Велику, мусили зупинитися на великому паркінгу та зануритися в народне гуляння.
Спочатку ми трохи злякалися, адже бригада поліцейських, яка скеровувала нас на паркінг, нагадувала спецгрупу на завданні. “Що вони від нас хочуть?” – подумалося тоді. Але поліцейські ввічливо пояснили, що в селі фестиваль, і центр доступний лише для пішоходів. Прикольно.
Тут були ятки з різною місцевою їжею: ковбасами, сирами, хлібом, соліннями, овочами, зеленню, олією. Над деякими столами висів напис «Karchma», де продавали міцні настоянки, наливки, вина та закуски. На інших ятках пропонували великі шматки хліба, намазані смальцем, з кружальцями квашених огірків – такі бутерброди користувалися неабиякою популярністю. Були також столи з сувенірами, дерев’яними виробами, кухлями, ложками, тарілками, а також мистецькими виробами – фігурами з корчів, картинами.
На сільській площі стояла сцена, збудована на базі фури. На ній безперервно виступали музиканти і співаки у вишиванках та солом’яних брилях. Співали переважно польською мовою, але інколи лунала й українська – лемківська. Деякі продавці на ятках також знали українську.
– Мало тут українців, – казали вони, – усіх вивезли, депортували. Повернулися одиниці.
Над сценою та над яткою з написом «Stoisko organizatorow parady» ми помітили напис «Krempnianska parada historyczna». Нарешті стало зрозуміло, що це за фестиваль. Ми раніше чули про нього – він проводився в селі Крампна, але цього року його вирішили провести у сусідній Святковій Великій. А може, й не лише цього року – запитати не встигли, чи забули.
Ми пішли до церкви Архангела Михаїла. Вона тут особлива – зовні розфарбована у блакитний (чи бірюзовий – на яскравому сонці не розібрали), зелений та червоний кольори. Це чудовий приклад західно-лемківського храму з високою масивною дзвіницею та фігурними українсько-бароковими банями. В храмі теж було багато людей і співав хор. Всередині церква теж розписана, на стінах та стелі чудові розписи, прекрасний іконостас – все у відмінному стані, що викликає захоплення.
Церкву збудували у 1757 році. Майстри, працюючи за підтримки місцевого мецената Петра Пашкевича, створили барокові бані, внутрішнє оздоблення та іконостаси. На жаль, найдавніші іконостаси не збереглися – вони зникли у 1950-х роках, після депортації українців. Найімовірніше, їх вкрали.
У сусідній Святковій Малій також стоїть прекрасна дерев’яна лемківська церква, теж Архангела Михаїла. Її збудували у 1762 році на місці значно давнішої. Малосвятківська церква не фарбована, але в ній збереглися справжні українські святині – ікони, намальовані у 1670-х роках. На одній з них напис: «Смиренний Яків іконописець Ліський, року 1673 місяця липня». Нині у малосвятківській церкві – костел.
Обидва села, Святкові Мала й Велика, тісно пов’язані між собою. Є ще третє село – Свіржова Руська – теж поряд, але туди ми не їздили.
Щодо назви села Святкова, то вчені кажуть, що вона не обов’язково походить від слова «свято», а, можливо, від прізвища засновника – переселенця Святка. Перша згадка про Святкові датується 1510 роком. Припускають, що засновані села були вихідцями із Закарпаття, і, звісно, це були українські села. У 1939 році у Святковій Великій мешкало 830 осіб, із них 820 українців, 5 поляків і 5 євреїв. Того ж року у Малій Святковій було 320 жителів – всі українці. Після депортації в селах українців не залишилося, але вже у 1970-80-х роках, і трохи нині, люди почали повертатися. Зараз у Великій Святковій лемківська родина, яка має рідню в Україні, тримає лижний спуск із витягом, а під ним – ресторан.
До пандемії нам пощастило побувати у Святковій Великій і взимку. Їхали якраз заради дегустації справжніх лемківських страв у ресторані. І не пошкодували. Особисто я замовляв капУшняк – густий капусняк із білими грибами та квасолею; хАлушки – галушки з сиром, замішаним у тісто, щось на кшталт лінивих вареників, можуть бути як солоними, так і солодкими; голубці майже традиційні, але з пшоном у фарші замість рису. Було ще жовте смачне масло, яким мазали оладки-коржі, трав’яні чаї та алкогольні настоянки. Все було смачне. Українське. Згадав – були ще вареники, які там називають пірОги руські, але я не куштував.
Цікаво, що власники ресторану – українці-лемки, а от кухарі й офіціанти – усі поляки, тому нам не просто було допитатись про походження страв. Лише одна старша жіночка, наполовину лемкиня, змогла розповісти про капушняк, халушки та пироги.