Наприкінці 90-х років минулого століття, перебуваючи у закарпатському містечку Солотвино, де значна частина населення розмовляє румунською, автор вперше побачив Румунію. Екскурсовод показав на протилежний берег Тиси: “А там за Тисою – Румунія”. Видно було лише верби. “А за вербами – румунське місто Сігету Мармацієй, або українською – Сигіт Мармороський”, – пояснив він.
Тоді здавалося, що це якесь невелике місто, яке ледь видно за вербами. Автор мав уявлення про Румунію як про країну, населену циганами, бо його батько, їздивши туди на початку 90-х, розповідав про це. Виникало питання, чому ж у багатих українських селах на Закарпатті, де кожен будинок схожий на палац, живуть не цигани, а етнічні румуни.
Міст через Тису тоді був лише пішохідним. Автомобільний відкрили вже в 2000-х роках, і саме ним автор з друзями перетнув річку у 2017 році, вперше відвідавши Мармарощину.
Перетин кордону в Солотвино зайняв близько години, переважно через перезмінку українських прикордонників, яка, на відміну від румунських чи польських, відбувалася довго і організовано. Міст через Тису, дерев’яний на металевій основі, розрахований лише на легкові автомобілі. Хоча наш дев’ятимісний бус пропустили, запитання про сигарети було стандартним як з українського, так і з румунського боку.
Міст вже ремонтували, причому румунська сторона мала новий дерев’яний настил, тоді як українська – старі дошки. Однак, нас запевнили в надійності конструкції.
Сигіт Мармороський виявився доволі великим містом із населенням близько 40 тисяч осіб. Офіційно тут проживає 1200 українців, але кількість тих, хто має українське походження, невідома. У центрі міста розташовані пам’ятник та ліцей імені Тараса Шевченка – єдиний український ліцей у Румунії. До нього навчатися приїздять діти з навколишніх сіл, де часто 95% населення – українці.
Центр міста має привабливий вигляд, схожий на старі частини Ужгорода, Мукачева та Берегова, з давньою забудовою та численними храмами. Найстарішою будівлею є протестантська церква XIV-XV століть.
Перша згадка про Сигіт датується 1326 роком. Історично він був центром Мармароського комітату Угорського королівства. Мармарощина, яка також відома як Марамуреш, є частиною українських етнічних земель. В околицях Сигіту села розмовляли українською (русинською) мовою, а українці зводили перші дерев’яні храми, що стали основою мармароської готики. У самому місті переважали угорці та німці. З давніх часів збереглася лише частина вежі реформатської церкви, згадка про яку датується 1308 роком. Сама церква, зведена у XV столітті, відчиняється лише для німецьких туристів.
Наступною старовинною спорудою є колишня префектура, збудована наприкінці XVII століття, де нині розташований ресторан “Curtea Veche”. У 1730 році було зведено монастир піарів.
Історичний центр Сигіту має планування, сформоване за саксонським (угорським) правом, з центральною вулицею, що розширюється і утворює головну площу. Багато архітектурних пам’яток зосереджено вздовж цієї вулиці та прилеглих до неї. Тут знаходиться історична в’язниця, відома як місце катувань за часів Чаушеску, а нині музей. За межами старого міста розташований скансен із народною архітектурою Мармарощини, включно з українською.
Гуцульська республіка
У 1918-1919 роках на Закарпатті існувала Гуцульська республіка. Після Першої світової війни, на тлі прагнення населення до об’єднання із Західноукраїнською Народною Республікою, на Рахівщині було створено Гуцульську республіку. Її основою стала “Народна оборона” – міліція з українських вояків, покликана контролювати повернення австро-угорських солдатів. Центром республіки стало містечко Ясіня, а її очолив Степан Клочурак.
8 листопада 1918 року мешканці Ясіня проголосили створення Гуцульської Народної Ради. У цей же час, 18 грудня, в Сигіті відбувся угорський конгрес, спрямований на включення Мармарощини до складу Угорщини. Це викликало протест серед українців Сигіту. За підтримки гуцулів з Ясіня, 13 січня 1919 року в Сигіті спалахнуло антиугорське повстання, в результаті якого місто увійшло до складу Гуцульської республіки, а угорські війська були вигнані.
Однак, румунська влада мала інші плани. 17 січня 1919 року румунська дивізія з міста Бая-Маре напала на Сигіт. Українські війська відступили, і місто стало румунським.
