До Пряшева ми їхали від Старої Любовні. Це чимала відстань за словацькими мірками, особливо, коли не знаєш, де купити віньєтку для виїзду на автобан, і доводиться мандрувати серпантинами через села та гори. Дорогою ми встигли оглянути старовинний Кежмарок та казкове містечко Левочу, що входить до списку ЮНЕСКО, повністю обнесене оборонними мурами, ровами і вежами. А потім, високо в горах, вже у темряві, натрапили на величезний комбайн – певно, йому теж було нелегко їхати автобаном.
Вночі, як загнані коні, ми заїхали у вузькі вулички пряшівського середмістя, ледве знайшли готель і втомлені полягали спати. Зранку з вікна відкрився чудовий краєвид: черепичні старовинні дахи та храм на пагорбі, що височіє над містом – Кальварія.
Пряшів (Prešov) – столиця краю, розташована за межами українських етнічних земель. Проте, неможливо не згадати про нього, адже тут історично існувало чимало українських адміністративних, освітніх та культурних установ, а також проживало багато українців. За даними 2020 року, українців та русинів у Пряшеві мешкає приблизно по тисячі осіб. Водночас, греко-католиків і православних разом – понад дев’ять тисяч, при загальній кількості населення 88 тисяч. Отже, кожен десятий мешканець – це або українець, або людина українського походження (греко-католицького чи православного віросповідання). Варто нагадати, що офіційна релігія словаків – римо-католицтво.
Пряшів справив на мене приємне враження. Я бував тут не раз і з радістю повернувся б знову. Особливо приваблює старий історичний центр, колись оточений мурами, що зберіг колоритні вхідні брами. Стара частина Пряшева кардинально відрізняється від польських міст. Тут діяло не магдебурзьке, а саксонське (або угорське) право, що зумовило планування міста: не прямокутне (шахове), а радше нагадувало форму риби, що мала центральна вулиця, яка розширювалася в центрі та звужувалася ближче до країв. Згідно з саксонським правом, головну частину міста займав кафедральний собор, поруч із яким часто розташовувалася ратуша.
Серцем Пряшева є величний готичний римо-католицький собор Святого Миколая. Його будівництво розпочали ще у XIII столітті, основні ж роботи тривали в середині XIV та на початку XVI століття. Храм зводили угорці, які тоді володіли краєм, та німці, які становили значну частину міської громади. Довжина собору – 55 метрів, ширина – 34 метри, а висота дзвіниці сягає 60 метрів.
Собор Святого Миколая можна вважати еталонним зразком угорської готики, що, ймовірно, базується на будівельних традиціях саксонців. Особливо це стосується завершення дзвіниці з високим шатровим шпилем та чотирма меншими шпилями по кутах.
Поруч із собором розташовані колишні адміністративні будівлі, які разом із храмом утворюють своєрідний острів забудови в центрі Ринкової площі. Сама площа за формою нагадує лук. По краях вона має два сквери, а периметром її охоплює вулиця Главна. Площу оточують дво-, триповерхові ренесансні кам’яниці, частина яких – це колишні палаци та резиденції угорської шляхти, зокрема роду Ракоці.
Зверніть увагу на незвичайний пам’ятник, приліплений до кута старої адмінбудівлі (колишній суд), на південь від собору Святого Миколая. На ньому в повний зріст стоїть козак з довгими вусами та чубом. З-за його спини виглядає кат у масці, з довжелезним мечем біля плахи. Під пам’ятником – кам’яна таблиця з угорським текстом. За допомогою Google Translate вдалося з’ясувати, що угорською Пряшів називається Епер’єш, а зображений тут – не козак, а Імре Теккелі, очільник антигабсбурзького повстання. Виявляється, не лише українці любили чуприни на голеній голові та довжелезні вуса.
Повстання мешканців Пряшева спалахнуло у 1684 році. Його очолив представник шанованого угорського роду – Імре Теккелі. Того ж року австрійці придушили повстання, а його ватажків заарештували й утримували у в’язниці Караффи (чудова готична будівля, яка збереглася до наших днів) протягом трьох років. В’язниця, як і суд, отримали назву від прізвища генерала Антоніо Караффи, який командував імперською армією, а згодом очолив жорстокий суд над повстанцями. Покарання було страшним: спочатку повстанцям відрубували руки (той самий кат з довжелезним мечем), потім голови, а потім четвертували, і шматки тіл розвозили по містах імперії.
На південь, за 450 метрів від головного римо-католицького собору міста, стоїть головний греко-католицький – собор Івана Хрестителя. З 1603 року цей храм належав монастирю міноритів, а у 1753-1759 роках з’явилася барокова будівля, яку ми бачимо сьогодні – її збудував архітектор Гашпар Урлеспахер. Вежу добудували у 1865 році.
Слід зазначити, що спочатку собор Івана Хрестителя зводився як римо-католицький. Однак, у 1790 році імператор заснував у Пряшеві вікаріат греко-католицької Мукачівської єпархії, а у 1815 році церкву Івана Хрестителя передали під окрему греко-католицьку єпархію. Відтоді це собор.
У Пряшеві надзвичайно багато пам’яток архітектури: храми, залишки міських фортифікацій, житлові та адміністративні будівлі. Окремої уваги заслуговує Кальварія, що височіє на пагорбі над середмістям з XVIII століття. Вона складається з костьолу та 14 каплиць-стацій, які підіймаються схилом пагорба.
У Словаччині дуже люблять Кальварії. Це слово латинською означає “Голгофа”, тому комплекс символізує шлях Ісуса до хреста. Кожна його зупинка позначена каплицею, а місце хреста – храмом. Найбільша з бачених мною Кальварій – Зебжидовська у Польщі. Там комплекс окремих костьолів, кожен з яких присвячений окремій стації (зупинці) Ісуса, а на місці Голгофи – великий монастир. Таких масштабних у Словаччині немає, але дрібніших – дуже багато, і всі вони розташовані на високих пагорбах або скелях. Кальварія у Пряшеві теж не виняток. Її будівництво ініціювали єзуїти, а кошти надали міщани та шляхта. Зведення каплиць розпочалося у 1720 році, а завершилося разом з освятою аж у 1769-му. Уявіть собі масштаб комплексу, якщо його будували майже пів століття!
Перша письмова згадка про Пряшів датується 1247 роком, хоча вважається, що місто заснували у XII столітті, ймовірно, угорці. А вже у XIII столітті значну частину міщан складали німці. Саме вони розбудовували Пряшів, адже до XVII століття їхня громада в місті була дуже великою та впливовою. Нас же більше цікавить українська громада, чисельність якої ми згадали на початку. Українці-русини, ймовірно, з’явилися в Пряшеві одразу після заснування міста, але помітну роль почали відігравати лише у XIX столітті, після революції 1848 року. Тоді місто стало одним із головних українських центрів Угорщини, чому сприяла наявність окремої греко-католицької єпархії. На жаль, у XIX столітті українці Пряшева масово піддалися на російські провокації та стали на шлях москвофільства. Не перелічуватиму всі проросійські організації, які створила українська інтелігенція в місті до Першої світової війни – тут навіть існував “Союз руських жінок”. Справжнє українське життя розпочалося після 1919 року, коли Пряшів увійшов до складу Чехословаччини, і особливо розквітло вже після Другої світової війни. Тоді з’явилася Українська Народна Рада Пряшівщини, почали виходити україномовні газети, тижневики, місячники, український канал на радіо та відкрилися дві кафедри мови і літератури в університеті. Існувало також чимало русинських організацій та установ, було навіть відкрито Русинський музей. Русини співпрацюють з українцями, але вважають себе окремим народом. І досі так. Сподіваюся, що після усвідомлення суті росії, ситуація зміниться.
