Офіцер Артем Дибленко, захисник Маріуполя, поділився особистими згадками про перші дні широкомасштабної війни, перебування в полоні та повернення до лав армії. Військовий аналітик Андрій Крамаров підкреслив, що Україна вже здобула перемогу у 2022 році, оскільки росія не спромоглася реалізувати свої первинні задуми.

Четвертий рік широкомасштабної війни росії проти України – це не лише позначка в календарі. Це період втрат, страждань, опору і перетворення всієї держави. Війна перекроїла життя мільйонів, спонукала українців по-іншому поглянути на самих себе, на країну та на майбутнє.
УНН зібрав історії людей, які зустріли війну по-різному, але пережили її однаково трагічно: через Маріуполь та неволю, через оборону і повернення до строю, через втрати побратимів та усвідомлення того, що ця війна стала часом остаточного самоствердження українців.
“Я гадав, що війна завершиться за декілька тижнів” – розповідь оборонця Маріуполя Артема Дибленка


Офіцер підрозділу особливої розвідки “Янголи” ВМС ЗСУ, повний лицар ордена “За мужність” Артем Дибленко в коментарі для УНН розповів про початкові дні широкомасштабної війни, захист Маріуполя, полон та своє бачення прийдешнього України.
Ранок 24 лютого 2022 року Артем пам’ятає до дрібниць.
“Вранці прокинувся, почув гуркіт ракет, вибухи, і усвідомив, що почалася війна. Вона почалася задовго до цієї дати, але саме 24 лютого вже з самого ранку перейшла у широкомасштабну війну, абсолютно новий етап протистояння”, – пригадує він.
Разом із тим військовий визнає: хоч загрозу відчував, до кінця не вірив, що вторгнення відбудеться.
“Я розумів, готувався, але думав, що цього не станеться. Сподівався, що обмине”.
Шлях до Маріуполя
Рішення не зволікати було миттєвим. Вже наступного дня після початку вторгнення він був у військкоматі.
“25 лютого зранку я прибув до військкомату. 26-го мене посадили в автобус, і того ж вечора я вже був у Маріуполі”.
Тоді Артем, як і багато інших, не уявляв, наскільки тривалою і кровопролитною буде ця війна.
“Я гадав, що все закінчиться за пару тижнів. Думав, що росіян швидко зупинять, що їх знищать. Ми скрізь давали їм відсіч. Вони зазнавали величезних втрат. Але я помилився”.
Оборона Маріуполя і прорив до Азовсталі
У складі 36-ї окремої бригади морської піхоти Артем тримав оборону на заводі Ілліча, а згодом разом із побратимами проривався до Азовсталі. Це були тижні безперервних боїв, браку ресурсів, втрат і виживання на межі фізичних можливостей.
Неволя без інформації
20 травня 2022 року, згідно з наказом Верховного Головнокомандувача, він разом з іншими захисниками Маріуполя здався в полон. Артема тримали в колонії суворого режиму в Таганрозі. За чотири місяці в неволі він втратив приблизно 40 кілограмів ваги.
“У полоні ми не мали жодної інформації. Зовсім. Я не знав, що відбувається в Україні, де лінія фронту, що з Харковом, з Миколаєвом. Ми взагалі нічого не розуміли. Вони казали, що мій рідний Миколаїв та Одесу захоплено російськими військами. Але я не вірив їм”, – пригадує Артем.
Смерть у камері – найжахливіший день полону
Найжахливішим у полоні, зізнається Артем Дибленко, було повне незнання – він не знав, що з родиною і що відбувається в Україні. Але найгіршим моментом за весь час неволі стала смерть побратима прямо в камері.
“У полоні найстрашніше було не знати, що з родиною і що взагалі відбувається в країні. Але щодо мого друга в камері – це був, мабуть, найгірший день за весь мій полон. росіяни нас постійно били, дуже сильно били, мій побратим… Він просто не витримав, і в нього зупинилося серце. Він помер у мене на руках”.
Повернення до строю
Після звільнення з полону Артем не покинув армію.
“Зараз я продовжую службу, займаюся плануванням операцій. Це дуже цікава і відповідальна робота. Ми рятуємо людей, які опинилися в скруті”, – говорить він.
“Я дуже хочу, щоб це була остання річниця війни”
На питання, чи може нинішня річниця широкомасштабного вторгнення стати останньою, військовий відповідає без пафосу, але з надією:
Я дуже сподіваюся, що так і буде. Що це буде остання річниця цієї війни.
Відповідаючи на питання, чи перемагає Україна у війні сьогодні, Артем Дибленко пропонує дивитися ширше – не тільки на лінію фронту чи поточну ситуацію, а на стратегічний вимір. На його переконання, головна перемога вже відбулася – у 2022 році.
“Якщо говорити відверто і без емоцій, то Україна вже здобула перемогу в цій війні. І сталося це у 2022 році. Коли росія планувала захопити Київ за три дні, зруйнувати державність, ліквідувати військово-політичне керівництво і нав’язати маріонетковий режим – цього не сталося. Сам факт того, що Україна вистояла, – це і є стратегічна поразка росії”, – наголосив він.
Побажання українцям
Звертаючись до співвітчизників, Артем говорить просто: “Тримайтеся. Не втрачайте віру. Ми вистоїмо, бо іншого виходу в нас немає”.
Офіцер резерву ЗСУ Андрій Крамаров про чотири роки великої війни – “Для мене це не річниця, а продовження трагедії”
Офіцер резерву ЗСУ та військовий аналітик Андрій Крамаров у коментарі для УНН поділився своїм особистим баченням цих років, втрат, ситуації на фронті та відповів на питання, чи можна сьогодні говорити про перемогу або поразку.
Війна як особиста втрата і національне самовизначення
За словами Крамарова, ці роки – це передусім біль втрат.
“Для мене ці чотири роки дуже болючі, тому що я поховав дуже багато хороших українських чоловіків. У мене є бойові побратими, які лежать на військовому кладовищі в Києві. Я можу провести по старому кладовищу, де поховані мої родичі, і по новому – де лежать мої побратими. І це дуже важко”.
Він наголошує, що війна стала для України жорстким, але неминучим моментом самовизначення.
“Це війна. І, на жаль, це є самовизначення української нації. Але проблема в тому, що ми втрачаємо найкращих”.
“Для мене це не річниця”
Офіцер резерву наголошує, що не сприймає чотири роки широкомасштабної війни як символічну межу.
“Для мене це не річниця. Це продовження великої трагедії українського народу – доброго, миролюбного народу, якого змусили воювати росіяни”.
За його словами, будь-яке припинення бойових дій стало б полегшенням для військових.
“Я не знаю жодного бійця, який не сказав би, що можна покласти автомат. Це була б єдина дія, яка зробила б його щасливим”.
“Ми вже перемогли”
Відповідаючи на питання, чи виграє або програє Україна, Крамаров формулює позицію чітко.
“Ми вже перемогли. Ще у 2022 році”, – наголошує Андрій.
Пояснюючи це, він звертає увагу на початкові цілі росії. Він переконаний: завданням росії було повністю взяти під контроль Україну – і територію, і народ. Але вони не змогли зламати українців. На його думку, ключовий маркер поразки росії – збереження української ідентичності.
“Ви хочете розмовляти російською мовою? Ні. Значить, вони вже не перемогли. Це дуже просте питання, але воно відповідає на все”.
Схід України і міф про “ждунів”
Окремо Андрій Крамаров говорить про ситуацію на сході України, зокрема в Донецькій області. Він спростовує уявлення про масову підтримку росії серед місцевих жителів.
“Ждунів дуже мало. Коли по голові летить усе, що тільки може летіти, ждунів залишається дуже мало”, – наголошує він.
За його словами, прихильниками росії залишаються лише поодинокі люди.
“Є невелика кількість людей, які ще пам’ятають радянські часи і думають, що з приходом росії щось стане краще. Але логіки в цьому немає”.
Водночас експерт підкреслює, що більшість жителів регіону не прагнуть жити під російською владою.
“Люди з Донецька і Донецької області – це фундаментальні люди. Вони під росію не хочуть”, – резюмував він та побажав українцям сил та віри.
Війна застала нас у різних місцях – у Києві й Харкові, у Бучі й Мелітополі, у Львові, Одесі, за кордоном і навіть когось з нас у москві. Для когось вона почалася з вибухів за вікном, для когось – із тривожного дзвінка, короткого повідомлення або слів, які неможливо забути. Це велика трагедія, яка здається нескінченною, але водночас це спільний досвід, що назавжди з’єднав мільйони людей.
Я, автор цієї статті, Андрій, дізнався про початок війни з дзвінка бабусі. Вона сказала: “Кульбакіно бомблять” (аеродром у Миколаєві). Тоді я був у Києві, ще студентом, минуло вже чотири роки, а в пам’яті залишилася кожна секунда того дня.
Мої друзі зустріли війну в Хмельницькому, Харкові, Одесі, Миколаєві. У кожного – своя перша хвилина, свій страх і своє рішення. Але майже всі ми зробили схожий вибір. Хтось узяв до рук зброю, хтось сів за кермом і вивозив людей, хтось будував блокпости, волонтерив, рятував, тримав тил.
Ми втомлюємося, нам важко, ми сперечаємося й помиляємося, але не зупиняємося. Ця війна триває вже четвертий рік. Вона забрала надто багато життів і залишила надто багато ран. Та попри все ми продовжуємо стояти. Бо за нами – люди, пам’ять і країна, яка вміє триматися навіть тоді, коли здається, що сил більше немає.
24.02.22 – велика трагедія, але водночас і день, коли українці продемонстрували всьому світові свої найкращі якості – стійкість, гідність і незламність.