“Зрада”: як Трамп, Путін та Сі динаміту підклали під світовий порядок
Книга Люка Гардінга “Зрада: Трамп, Путін і Нова ера завоювань” починається з переломного моменту у повномасштабній війні, з яким, ймовірно, більшість людей ще не до кінця усвідомили: північнокорейські солдати готуються до найбільшої сухопутної війни в Європі з 1945 року. “Невдовзі вони будуть спотикатися через чужі ліси та поля, відправлені одним диктатором на допомогу іншому. Це був знак перевернутого світу. Порядок, заснований на правилах, — післявоєнне розуміння того, що держави не вторгаються одна в одну або не змінюють кордони силою — здавалося зламаним”, — пише Гардінг. На початку повномасштабної війни ідея участі північнокорейських солдатів у боях в Європі здалася б більшості неправдоподібною. Сьогодні це лише ще один доказ того, що світ повертається до політики великих держав, — зрада, що лежить в основі книги Гардінга. США, Росія та Китай переслідують свої “стратегічні інтереси”, і в результаті мільйони людей стають заручниками системи, яка мала б відійти в минуле. Хто винен у краху післявоєнного порядку? Як випливає з назви, Гардінг не покладає вину на одну конкретну країну чи особу. Однак він залишає деякі з найсаркастичніших випадів на адресу президента США Дональда Трампа, якого він називає, серед іншого, “головним простратором, коли йдеться про Росію”. На думку Гардінга, на своєму другому терміні Трамп надав безпрецедентної безкарності авторитарним лідерам, таким як Володимир Путін з Росії та Сі Цзіньпін з Китаю. Одним із найпоказовіших прикладів є так званий саміт на Алясці у серпні 2025 року, коли Трамп запросив Путіна на його перший візит до США майже за десятиліття. Перед самітом, як нагадує читачеві Гардінг, Трамп попередив, що Росія зіткнеться з “жорсткими наслідками”, якщо не погодиться на припинення вогню з Україною.
Хоча саміт на Алясці був представлений як шанс для США чинити тиск на Росію для досягнення миру, він розпочався з пишності та урочистостей: Трамп аплодував, коли Путін прямував до нього по червоній килимовій доріжці, а двоє стояли пліч-о-пліч, коли над ними пролітали стелс-бомбардувальник B-2 та винищувачі F-35. Переговори завершилися без будь-якої надії на припинення війни, а візуальний ряд був тривожним — зокрема, Путін невимушено відмахнувся від запитання журналіста про загибель цивільних. Як пише Гардінг: “Путіна можна було бачити усміхненим (під час саміту), навіть посміхаючись, міжнародний злочинець більше не був таким. Запрошення було рідкісною честю, наданою небагатьом державним діячам. Це був знак поваги Трампа до свого гостя, і сцена, яка могла бути написана талановитими драматургми Кремля”. Похвала Трампа на адресу Путіна протягом років викликала нескінченні спекуляції щодо його мотивів, найвідомішою з яких є теорія про те, що він є “скомпрометованим активом”. Гардінг визнає, що чехословацькі спецслужби вели справи на Трампа та його першу дружину Івану у співпраці з радянськими колегами, і що пара відвідала СРСР у липні 1987 року. Через два місяці Трамп розмістив повносторінкові оголошення в газетах, критикуючи зовнішню політику США, що Гардінг описує як “незвичайний крок для не політика”. Однак, виклад фактів скоріше натякає, ніж є остаточним, і він ставить стільки ж запитань, скільки й дає відповідей. Гардінг розмірковує, чи є це байдужість, страх, перспектива вигідних ділових угод чи щире бажання не ставити під загрозу мирні переговори, що рухає діями Трампа — або їх відсутністю — щодо Росії. Якою б не була відповідь, він стверджує, що бездіяльність Трампа була сприйнята як “свого роду моральний вибір”, який “ігнорував довгу та обурливу історію брехні Кремля”, а Кремль, у свою чергу, інтерпретував його поведінку як знак схвалення. Можливо, найважливіше, “Зрада” пов’язує цю інтригу на вищому державному рівні з репортажами Гардінга з місць подій в Україні, знайомлячи читачів з українцями, які все ще живуть у прифронтових містах і більше не бояться звуків вибухів, а також з солдатами, які захищаються від російських наступів. Ці українці є нагадуванням про безглуздість заяв Росії про “захист” своєї так званої “сфери впливу” та про те, що лише українці мають право вирішувати, що найкраще для їхньої країни.
Однак, книга також виходить за межі України, розглядаючи наслідки краху післявоєнного порядку, як, наприклад, коли Трамп неодноразово обговорював ідею захоплення Гренландії Сполученими Штатами — силою, якщо це буде необхідно. Путін, коли його запитали про це, назвав це “питанням, що стосується двох конкретних країн і не має нічого спільного з (Росією)”. За словами Гардінга, логіка слів Путіна була очевидною: “якщо американці візьмуть Гренландію, війна Путіна в Україні виглядатиме менш як аберація”. США, які довго були провідною світовою державою, все ще уособлюють певний порядок, навіть якщо це відчуття дедалі більше стає ностальгічним. Лідери, як-от президент Володимир Зеленський, зазначив Гардінг, не мають вибору, окрім як просуватися вперед крізь непередбачуваність Трампа — “самопроголошений світовий миротворець одного дня, розпалювач війни наступного” — заради вищої мети. Якщо книга має якийсь недолік, то це масштаб: події, які описує Гардінг, настільки масштабні, від передової в Україні до таємних російських агентів, що намагаються впливати на британських політиків, що іноді легко загубитися в нагальності основного послання книги. Проте книга заслуговує свого місця в аргументі, який тільки починається, і залишає читача з питанням, на яке, здається, ніхто при владі не поспішає відповідати: в якому світі ми хочемо жити, і хто має ним керувати?