На пострадянському просторі, як завжди, на крок позаду західних трендів, у наших роботодавців набирає обертів тенденція перевіряти своїх працівників у соціальних мережах. Багато керівників, не надто замислюючись над корисністю таких перевірок, активно звіряють самого працівника на випробувальному терміні, його резюме та його профіль у якомусь «ВКонтакті», «Однокласниках» чи «Фейсбуці» – благо так роблять багато хто.
Які причини таких перевірок? Причина одна: недовіра до представленої на здобуття вакансії інформації в резюме та озвученої на співбесіді, бо роботодавець давно зрозумів, що в резюме можна написати будь-що, а на співбесіді розповісти. І тому активно звіряє написане та розказане з тим, що викладено у мережах.
Яка користь від таких перевірок і чи є вона взагалі? Користь, безумовно, є, якою є користь від будь-якої дії. Наприклад, роботодавець дійсно може виявити недостовірність інформації в резюме, і навіть у трудовій книжці, з інформацією, викладеною у себе на сторінці. Або побачити справжню особу того, кого він подумує взяти до себе як свого заступника чи начальника відділу. А раптом цей майбутній заступник чи начальник у себе на сторінці голим на столі танцює чи дотримується крайніх націоналістичних поглядів? Чи, за наївністю, визнається своїм віртуальним знайомим, що, насправді, ніколи не працював на посадах, які в нього записані у трудовій та резюме? Ось тут його, курносого, роботодавець і може взяти підсаком!
Які недоліки таких перевірок? Недоліків, мій досвід, набагато більше, ніж видимих вигод. Наприклад, деякі роботодавці часто погано відрізняють особисте від корпоративного, блакитнооке не вміючи відокремлювати мух від котлет: адже віртуальна інформація на особистій сторінці може бути як реальне валяння в трусах у себе в неприбраній кімнаті, серед порожніх пивних пляшок і журналів «Пентхауз». Як пукання і матюка у себе вдома. Як походжання голяка по будинку і т.д. Тобто бути особистим простором, у якому ти маєш право поводитися так, як вважаєш за потрібне. А ось сидіння за комп'ютером в офісі – простір уже корпоративний, робочий, який має на увазі певну корпоративну, робочу поведінку, дрес-код, етикет тощо.
Або що гірше, в соцмережах будь-який з нас може виявитися таким собі джокером або, не дай боже, тролем або фриком, який провокуватиме, дражнитиме і всіляко знущатиметься над своїми віртуальними опонентами – тобто, насправді, не бути самим собою, справжнім, реальним, а лише з тільки. І хіба на підставі цих віртуальних еківоків грамотному роботодавцю слід робити висновки про своїх працівників у робочій обстановці?
Чи надумає побути людиною з сімома особами, віртуальним лицедієм і актором, у найрізноманітніших амплуа, чию віртуальну маску недалекий роботодавець може прийняти за справжнє нутро?
Наскільки правомочними є такі перевірки? Думки розходяться: одні фахівці кажуть, що порушується основне право на privacy – особистий простір, використання інформації особистого характеру без господаря. Інші стверджують, що все, що викладено у соцмережу, особистим вже не є і може використовуватися на розсуд роботодавця. Так чи інакше, не де-юре, але де-людськи неприємний той факт, що люди, з якими ти працюєш, можуть збирати на тебе інформацію, вивчати твої необережні вислови, можливо, десятирічної давності, фотографії, ходити твоєю «кімнатою», не будучи туди запрошеними, і при цьому збирати на тебе компро.
Можуть вирвати з контексту, не спромогшись вникнути в передмову, якийсь твій вигук чи поспішний вислів і на підставі їх скласти про тебе думку, яку потім складно змінити. І що бути самим собою – говорити те, що думаєш, робити, як вважаєш правильним, може виявитися небезпечним наслідками, якщо твоя поведінка не збігається з чиїмось суб'єктивним уявленням про те, як правильно, а як ні.
У мене на пам'яті такий випадок: один мій знайомий, у реальному житті тиша людина, інвалід-візочник, не маючи можливості зустрічатися з дівчатами, у своєму віртуальному спілкуванні бавився тим, що уявляв себе якимось Донжуаном, безжальним багатодосвідченим серцеїдом. У чиєму амплуа за часів своєї наївної юності виписав не одну тисячу віртуальних сторінок. Пропрацювавши півроку як програміст у своїй конторі, де їм були дуже задоволені, він, як розповідає, раптом помітив різку зміну ставлення до себе. Спочатку почалися причіпки, невдоволення з боку начальника-жінки, а потім був бойкот з боку співробітниць, з якими до цього він був у чудових відносинах. Через тиждень його викликало до себе начальство і, не кажучи ні слова, тицьнуло під ніс п'ятьма десятками роздрукованих сторінок з його любовними пригодами в Інтернеті. Він намагався, звичайно, пояснити, що це віртуальні любовні пригоди, свого роду фантазії – та й подивіться на мене, я інвалід! – але жіноча думка в особі пуританського керівництва була непохитною. Його не звільнили, але через місяць він звільнився сам, тому що працювати в обстановці мовчазного засудження було неможливо, тим більше що його віртуальні «Пригоди Донжуана» уважно перечитав весь жіночий контингент фірми, не зумівши відокремити вигадку від правди.
А також згадується гучний випадок із вчителькою з Мінська, яка у вільний від роботи час надумала брати участь у місцевому конкурсі краси, де в одному з етапів потрібно було продемонструвати голі груди. Інформація, звісно, потрапила до Інтернету. Конкурс, треба сказати, був досить безневинний, та й мало чим займається кожен із нас у вільний від роботи час, але ханжеська педагогічна спільнота м. Мінська таки змусила вчительку звільнитися, довівши її мало не до суїциду.
Резюме: грамотний та безглуздий роботодавець навряд чи поставиться до таких перевірок з унтепришибеївським запалом. А працівника насамперед оцінюватиме як працівника за результатами його ставлення до роботи в перший місяць-два випробувального терміну, а не за його висловлюваннями в соцмережах.