Автор фото, Yuliia Tarasevych
Підпис до фото, Російська атака забрала життя Софії Бугайової, її сина Адама та бабусі ТетяниArticle information
- Author, Орла Герін
- Role, Міжнародна кореспондентка ВВС
- Reporting from Запоріжжя
- 5 годин(и) тому
Іграшкові ведмедики – великі й малі – лежать навколо могили Адама Бугайова, ніби складаючи йому компанію.
Однак півторарічний малюк тут не один. Разом з ним похована його мама, 27-річна Софія Бугайова. Поруч, на похмурому і вітряному цвинтарі у Запоріжжі, лежить прабабуся Адама, 68-річна Тетяна Тарасевич.
Вони усі разом загинули 7 листопада минулого року внаслідок російської атаки на Запоріжжя. Ці атаки сіють смерть і руйнування, але війна, що поглинає Україну з 2022 року, більше не домінує на міжнародному порядку денному.
Автор фото, Goktay Koraltan/BBC
Підпис до фото, Юлія Тарасевич каже, що найближче до доньки, матері та онука може бути тільки "на їхніх могилах"
Останні години життя Адама Тетяна зняла на відео на своєму телефоні. Вони з мамою Адама, Софією, були на прогулянці.
Світловолосий, блакитноокий Адам одягнений у червону куртку і вовняну шапку з наліпкою Мікі Мауса.
"Навіщо ти знімаєш шапочку? – лагідно каже йому Тетяна. – Буде холодно".
Але хлопчик все одно знімає.
За годину всі троє були вдома й збирались перекусити. Там їх наздогнала російська керована авіабомба, що вдарила по багатоповерхівці. Адам, Софія і Тетяна загинули разом із шістьма іншими цивільними.
Мати Софії, 46-річна Юлія Тарасевич, в день удару була у відрядженні. Вона втратила більшу частину родини і тепер щосили намагається жити далі.
"Це пекло на землі, – каже вона. – Я втратила матір, доньку й онука за секунду. Я не знаю, як жити далі". Найближче до них вона тепер тільки на їхніх могилах.
"Матуся люба", – вимовляє Юлія, гладячи фото матері на дерев'яному хресті.
Поруч лежить могила Софії й Адама. Жінка нахиляється, щоб доторкнутися до фото онука. "Моє кошеня", – плаче Юлія.
Потім вона звертається до світлини Софії: "Моя прекрасна донечко, вибач, що не змогла тебе врятувати".
Коло неї стоїть батько Софії, 60-річний Сергій Лущай.
"Ми часто ходимо на цвинтар, – каже Юлія. – І будемо ходити до кінця життя, від цього на душі стає легше".
Ваш пристрій не підтримує відтворення мультимедійних файлівPlay video, "Adam Buhayov", Тривалість 0,2200:22
Підпис до відео, Останні кадри з життя Адама. За кілька годин він з мамою і прабабусею загине від російського авіаудару
Щоразу, коли подружжя приїздить на кладовище, могил стає все більше, і вони тягнуться вдалину.
За словами Юлії, цвинтар розширюється "з приголомшливою швидкістю". Ряди синьо-жовтих прапорів, що позначають могили загиблих солдатів, пронизують похмуре сіре небо.
Запоріжжя, де жила родина, потерпає від постійних обстрілів росіян.
У день загибелі рідних Юлія зателефонувала доньці із заходу України, де була у відрядженні.
"Я просила її бути обережною. Бомби летіли на місто з самого ранку, – згадує жінка. – Вона відповіла: "Дякую, мамо, не хвилюйся. У нас все буде добре".
Сергій був на роботі, коли почув, що щось сталося. Він також зателефонував доньці, але відповіді не отримав. Тоді у домовому чаті в WhatsApp побачив повідомлення: "Друзі, хто ще залишився під завалами?"
"Я кинувся додому і всю дорогу молився, – згадує чоловік, – але мої молитви були вже марні".
"Коли я приїхав, то побачив лише руїни. Я блукав у пошуках свого балкона. Не знаю, скільки минуло часу – дві чи три години – і я зрозумів, що нічого не залишилося, і надії на порятунок немає".
Автор фото, Goktay Koraltan/BBC
Підпис до фото, Юлія була у відрядженні, коли загинули її мати, донька і онук
Пізніше з-під уламків дістали деякі речі: порцелянову чашку Софії, яка чомусь не розбилася, іграшкову рибку, з якою Адам грався у ванній, і маленьку червону курточку, в якій він був під час своєї останньої прогулянки. Тепер це – сімейні скарби, разом з багатьма цінними спогадами.
"Щовечора після роботи я брав Адама на прогулянку, – розповідає Сергій. – Він дуже цікавився небом. Показував пальчиком угору, і ми розповідали йому про нього. А ще він любив птахів".
На іншому сімейному відео видно, як Адама підіймають руки Софії, розгойдують, а потім він бігає в оточенні голубів.
"Він вже майже почав говорити, – каже Юлія, – і завжди посміхався. Був здоровий, красивий, розумний. Він і моя донька робили нас щасливими щодня".
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Юлія вивезла Софію у безпечне місце в Британії.
Молода жінка працювала перекладачем для українських військових, яких тренували британці, але не могла залишатися далеко від України.
"Вона дуже сумувала за батьками, родичами, країною", – ділиться Юлія.
Софія повернулася і в червні 2023 року народила Адама.
Вона також вивчала психологію, бо "знала, що багато людей в Україні потребують психологічної допомоги", розповідає мати загиблої.
Автор фото, Goktay Koraltan/BBC
Підпис до фото, Юлія і Сергій переконані, що Україна має боротися далі
Юля розуміє: незабаром Україна може опинитися під тиском перемовин із ворогом, який так багато в неї відібрав.
Президент Трамп повернувся в Білий дім і наполягає на мирній угоді між Москвою і Києвом. Але Юлія і Сергій переконані: Україна має продовжити боротьбу. Вона каже, що заяву Дональда Трампа про те, що він може закінчити війну за один день, було "смішно чути".
"Росія – агресор, який прийшов у нашу країну і зруйнував наші домівки, наші родини, – каже Юлія. – Тому про жодне припинення вогню чи мирні переговори не може бути й мови. Якщо ми залишимо цьому паскуднику [президенту Росії Володимиру Путіну] наші території і не помстимося за людей, яких ми втратили, ми ніколи не переможемо".
Сергій вважає, що єдиний контакт з росіянами на українській території має бути виключно за допомогою бойових дій.
Багато українців вважають, що навіть у разі припинення вогню Росія рано чи пізно повернеться знову – як це сталося 2022 року, за вісім років після анексії Кримського півострова.
Але час не на боці України. 2025 року на неї чекають відразу кілька викликів: брак живої сили на фронті, можливе скорочення військової допомоги США та ослаблення уваги світової спільноти.
Юлія розуміє, що життя в інших країнах не стоїть на місці.
"Люди не можуть жити в постійному стресі, думаючи тільки про нас", – визнає вона.
"Але я б хотіла, щоб вони пам'ятали, що поруч триває війна, у якій гинуть не лише солдати, а й мирні люди".
Вона хоче, щоб світ знав їхні імена. Адам Бугайов, Софія Бугайова і Тетяна Тарасевич.
Над репортажем також працювали Анастасія Левченко, Володимир Ложко, Гоктай Коралтан та Віцке Бурема
