Наприкінці свого досудового ув’язнення у печальнозвісній московській в’язниці “Лефортово” американський журналіст Еван Гершкович зав’язав дивний зв’язок із слідчим ФСБ, якому доручили довести його шпигунство.
«Більшість людей ламаються десь за чотири місяці, а ти тримаєшся – вже рік», — сказав слідчий, і вони підняли свої цигарки на тост «за спробу знайти спільну мову».
Про багато таких моментів Гершкович пише у своїй книзі «Ця проклята прекрасна земля: Російсько-американська історія» (This Cursed Beautiful Land: A Russian-American Story) — своїх спогадах про майже 500 днів у російській в’язниці. Його здатність відтворювати ці події без прикрас є однією з найвизначніших рис мемуарів. І саме тут книга стає найбільш тривожною.
Якщо читати з України, ці взаємодії порушують питання, яке виходить за межі ув’язнення Гершковича: що означає визнавати людяність тих, хто підтримує – навіть пасивно – систему жорстоких репресій?
Гершковича заарештували у квітні 2023 року, коли він у Єкатеринбурзі працював для The Wall Street Journal над матеріалом про російський військово-промисловий комплекс. Федеральна служба безпеки (ФСБ) звинуватила його у шпигунстві, стверджуючи, що він збирав інформацію від імені Центрального розвідувального управління США (ЦРУ). Звинувачення були безпідставними, і російська влада не надала жодних достовірних публічних доказів на їх підтвердження.
Гершкович зізнається, що до арешту він почувався «захищеним» і «невразливим» до авторитарної системи, що формувалася навколо нього. Він помилково сприйняв відносну свободу, надану іноземному кореспонденту, за безпеку. Як і у випадках із затриманнями колишнього морського піхотинця Пола Вілана та баскетболістки Бріттні Ґрайнер до Гершковича, російська держава своїм арештом продемонструвала готовність ув’язнювати американців і перетворювати їхню свободу на розмінну монету в міжнародних переговорах.
Після 16 місяців ув’язнення Гершкович був звільнений у рамках великого міжнародного обміну полоненими влітку 2024 року, який також включав російських опозиціонерів Іллю Яшина та Володимира Кара-Мурзу. Його звільнення відбулося незабаром після завершення його сфабрикованого суду, за підсумками якого його засудили до 16 років ув’язнення за злочин, якого він не скоював.
Значна частина «Цієї проклятої прекрасної землі» присвячена цим майже 500 дням очікування Гершковичем повернення свободи. Він вивчає правила тюремної поведінки від співкамерників; спостерігає за важливими подіями, як-от короткочасний заколот групи найманців Вагнера проти Кремля в червні 2023 року, по телевізору, роздратований тим, що не може висвітлювати їх як журналіст; він мріє і тужить за близькими.
Відносно гуманне ставлення, яке він отримує від своїх тюремників на початку ув’язнення, підтверджує очевидне: міжнародна увага до його справи зробила його заручником високої цінності. Водночас йому не довелося пережити жах тортур, щоб обставини на нього тиснули.
Ця відмінність має значення. Гершкович не стверджує, що його досвід репрезентує російську тюремну систему загалом, і він неодноразово називає себе в книзі «спостерігачем» серед справжніх в’язнів. Він також використав свій престур на підтримку книги, щоб привернути увагу до українських в’язнів, зокрема журналістки Вікторії Рощин, яка померла в російському полоні. Її тіло було повернуто в Україну у 2025 році зі слідами тортур та свідченнями каліцтв, включаючи видалення деяких внутрішніх органів.
Контраст між досвідом Гершковича та досвідом в’язнів, як-от Рощина, приголомшує. Він також розкриває межі того, що мемуари можуть розповісти нам про справжній механізм російської тюремної системи — системи, яка захоплює не лише тих у Росії, хто сміливий висловитися проти держави, а й українців, яких тероризують під окупацією.
Проте книга — це не просто розповідь про те, як американський журналіст потрапив у кремлівський політичний цирк. Деталізуючи взаємодії з в’язнями, співробітниками служби безпеки та тюремними працівниками, Гершкович намагається зрозуміти, як країна скотилася до стану божевілля. Одна з причин полягає в тому, що сучасна Росія багато в чому успадкувала радянську поліцейську державу — систему, де поширена підозрілість, політичні пастки та презумпція вини були інструментами влади.
Одним із найкращих прикладів цього є культ особистості навколо Фелікса Дзержинського, засновника радянських спецслужб та архітектора «червоного терору» — періоду санкціонованого державою насильства 1918–1922 років проти уявних ворогів Радянського Союзу. Гершкович називає Дзержинського «аватаром конвульсій сучасної російської історії», додаючи, що він «застряг у світі (Дзержинського), як і вся країна».
Ніби для підтвердження своєї думки, у вересні 2023 року — коли Гершкович ще перебував у в’язниці — російська влада встановила пам’ятник голові таємної поліції біля штаб-квартири російської зовнішньої розвідки. Це сталося більш ніж через три десятиліття після демонтажу оригінального пам’ятника біля лякаючої штаб-квартири КДБ під час розпаду Радянського Союзу.
Однак розуміння Росією, представлене в мемуарах, стає менш переконливим, коли увага зміщується з основ авторитарності країни на взаємодії з тими, хто в ній діє.
Гершкович неодноразово намагається зберегти подобу ввічливості з тюремними працівниками, які контролюють його життя. Деякі, за його словами, навіть відзначають його ввічливість, незважаючи на обставини. Такі обміни свідчать про те, що межі між ув’язнювачем і в’язнем не завжди виражаються через відкриту ворожість. Вони також розкривають, як звичайні соціальні норми можуть виживати всередині глибоко ненормальної системи.
Водночас ці взаємодії не є невід’ємно компрометуючими. Готовність в’язня розмовляти з охоронцем не є схваленням роботодавця охоронця. За екстремального примусу міжособистісні зв’язки можуть бути необхідними для збереження самовідчуття. Стійкість Гершковича відображає силу характеру в поєднанні з цікавістю доброго журналіста, а не політичну підтримку.
Але коли доброта представлена поряд із державною жорстокістю, чи допомагає це нам зрозуміти, як працюють репресії, чи пропонує емоційне притулком від цієї реальності?
Розповідь українського письменника та режисера Олега Сенцова про його власне ув’язнення з 2014 по 2019 рік пропонує корисне порівняння. Під час голодування в російській колонії Сенцов також згадував моменти ввічливості зі своїми тюремниками. Однак його спостереження сухі, саркастичні й відкрито зневажливі не лише до тюремної системи, а й до тих, хто її підтримує. Навіть мимовільне спостереження про їхні звички — наприклад, прослуховування російських шансоньє, жанру, що гламуризує злочинців — є частиною ширшого осуду політичного та соціального занепаду Росії.
Справа не в тому, що Сенцов був морально вищим, або що Гершкович мав відповісти на ув’язнення голодуванням. Їхній досвід та обставини були кардинально різними — Сенцов виступив проти окупації його рідного Криму; Гершкович був заручником, використаним як розмінна монета. Натомість, розповідь Сенцова ефективніше демонструє, що система жорстокості не потребує, аби кожна людина в ній була садистом — достатньо, аби певна кількість людей виконувала свої ролі й відверталася від насильства та безглуздості, що її підтримують.
Український поет і дисидент Василь Стус, який помер у російській колонії у 1985 році, пропонує іншу перспективу. Розсекречені документи КДБ свідчать, що він проклинав своїх тюремників за кожної нагоди, відмовлявся виконувати елементарні завдання, і був настільки непокірним, що навіть інші політичні в’язні хвилювалися, що його дії викличуть колективне покарання. Його непохитна позиція коштувала йому великої особистої ціни, але для нього це було людське обличчя системи, яка прагнула покарати його за проукраїнську позицію.
Інстинкт Гершковича інший. Він намагається зрозуміти людей навколо себе, включаючи тих, хто причетний до його переслідування. Цей інстинкт відповідає роботі журналіста, чиє завдання часто полягає в тому, щоб зазирнути за звичні категорії та виявити, як люди розуміють себе — незалежно від того, наскільки огидною може бути правда.
Саме тут емоційна щедрість мемуарів стає політично неоднозначною. Зустрічі Гершковича дають змогу розрізнити окремих росіян від держави, яка його ув’язнила, зберігаючи зв’язок із країною, звідки походить його іммігрантська родина. Це розрізнення є зрозумілим і важливим. Росія не може бути повністю зведена до свого уряду, а російську культуру не можна зрозуміти виключно через злочини, скоєні від її імені.
Однак насильство держави не можна повністю відокремити від суспільства, в якому воно діє. Питання полягає в тому, як розрізнити тих, хто чинить опір, тих, хто примушений, і тих, хто добровільно служить авторитарній владі.
Наше знайомство з роздумами Гершковича про Росію також спирається на його теплі спогади про виховання його батьками-емігрантами з пострадянського простору в США та про те, як він став на ноги як молодий репортер на батьківщині своєї родини. Протягом усієї книги відчувається стійка сентиментальність, яка свідчить про те, що травматичний досвід перебування в заручниках понад рік не змінив його ставлення до Росії докорінно. Дійсно, він зізнається, що думка про те, що він ніколи більше не повернеться до Росії, або принаймні найближчим часом, доводить його до сліз.
Навіть назва — що зображує країну, яка є одночасно прекрасною і проклятою — передбачає бажання бачити Росію у кращому світлі. Ідея «проклятої» країни викликає казковий образ: адже прокляття можна зняти. Але історія Росії, настільки глибоко переплетена зі стражданнями її власного народу та підкоренням сусідів, не піддається такому чіткому наративу. Називати Росію «проклятою» землею — це ризик сентименталізувати її.
Росія посідає незвично привілейоване місце в західній культурній уяві. Наполягання на її глибині, включаючи літературу та нібито незбагненну душу, часто невідрізненне від насильства, що пронизує її історію.
Ця романтична традиція може зробити визнання російських страждань моральним досягненням, залишаючи страждання, завдані сусідам Росії, на узбіччі. Вона також може перетворити незмінну популярність російської культури на аргумент на користь суттєвої доброти країни, ніби культурні досягнення є аргументом проти засудження.
Мемуари Гершковича продуманіші за це. Зрозуміло, що він знає, що держава, яка його ув’язнила, небезпечна, і він не плутає своє порівняно привілейоване ув’язнення з досвідом українських в’язнів. Його тривала прив’язаність до Росії сама по собі не є виправданням її уряду. Але книга входить до культурної традиції, де особиста прихильність може надто легко затьмарити політичне судження.
Джерело: kyivindependent.com