Заклікув – це взірець ідеального польського містечка: тут є площа Ринок, кілька костелів, навколо – ліси, болота, чистенькі ставки з місцями для риболовлі, пікніків, альтанками та затишними готелями й ресторанами. Такі місця в будні спокійні й тихі, але оживають на вихідні та свята, коли приїздять туристи з великих міст. Для Заклікува таким містом є Люблін, для мешканців якого й працюють готелі. До ресторацій ходять переважно туристи, а місцеві навідуються лише на весілля чи поминки. Однак, сонний темп життя міста змінюється в неділю, коли мешканці вбираються в святкове вбрання й ідуть до церкви. Після служби люди розходяться по домівках святкувати, часто розговляючись після посту.
Піст – річ серйозна. Кожен католик зобов’язаний його дотримуватись, а гостей пригощати пісною їжею. Місцеві друзі, наприклад, у п’ятницю, коли завжди дотримуються посту, частували капустою зі смаженою рибою, виловленою із місцевих ставків. Це було дуже смачно. Тут є рибний ресторан, де рекомендують купувати місцеву прісноводну рибу – коропа, карася, лина. Також варто скуштувати місцеву капусту.
Біля ставків розташовано кілька готелів. Один із них, “Жабій млин”, облаштований у справжньому водяному млині. Його нижні вікна знаходяться майже на рівні води – це чудовий приклад того, як можна гарно, колоритно та прибутково використовувати старовинну споруду.
Площа Ринок забудована двоповерховими будинками міжвоєнного періоду. В одному з них живе знайома літня жіночка, яка є мачухою нашого старшого товариша. Вона потрапила сюди десь із Лемківщини. Під час дружнього візиту ми були вражені її чудовою українською мовою, ясністю розуму та ноутбуком, де ввімкнений YouTube показував якусь передачу з Карпачовим. В Заклікуві проживає невелика кількість українців, переважно переселених під час операції “Вісла”. Вони добре асимілювалися, говорять здебільшого польською і вже не дуже добре пам’ятають про своїх предків. Проте, не всі. Наприклад, організатор місцевого клубу боротьби дзюдо, який має власний тренувальний зал і будиночок на острові, розмовляє українською, їздить до родичів в Україну (на Тернопільщину) і навіть стежить за політичною ситуацією. Дехто, навпаки, перетворився на “корінного” поляка і нікому не зізнається у своєму українському корінні.
Здається, що до України звідси дуже далеко, і ніколи тут не жили українці. Кого не спитай з місцевих мешканців – усі скажуть, що українців, чи то пак русинів, тут ніколи не було. Але якщо запитати, чому старий дерев’яний костел оббитий з голови до ніг металевими табличками з надгробків, як ззовні, так і всередині, – ніхто не дасть чіткої відповіді. Кажуть, така традиція, а звідки вона – невідомо. Але ми дізналися її походження…
За давніх часів, ймовірно, до Хмельниччини, в Заклікуві мирно співіснували поляки та русини. Можливо, вони не ділилися за етнічною ознакою, а лише за конфесійною – католики та православні. Чи молилися вони в одному храмі, чи русини мали свою окрему церкву – з’ясувати вже неможливо. Однак, покійників ховали на одному цвинтарі, доки священик не заборонив цього. “Схизматикам не місце на римо-католицькому кладовищі – нехай ховають деінде”, – заявив він. Православні не мали власної землі, а ховати покійників на городі було неможливо, тому почали просити землю у пана. Той дав – у лісі. Там і з’явилося православне кладовище. Але на знак протесту проти дискримінації русини почали прибивати надгробні таблиці на цвинтарному дерев’яному костелі. Священик лютував, але ніхто з селян-католиків, чи то не хотів, чи то не наважувався, відривати ці таблиці.
Минули століття. Русини-українці давно зникли з Заклікува – виїхали, покатоличилися, асимілювалися. Але традиція прибивання табличок на костелі не перервалася. Звісно, то вже жодні не православні – на табличках імена, дати життя і смерті поляків-католиків, мешканців Заклікува. Їхні родичі чи друзі, які чіпляють ці таблички, не знають і не пам’ятають, хто і коли це започаткував. Давно забули тих предків, що першими прибили таблички на стіни костелу. “То ж і наші предки були, напевне, з бойків – та і в мене вони з бойків, бо в прадіда було прізвище Бойко, а його прадід, або прапрадід, прийшов у Білу Церкву десь із Заходу, з Бойківщини. А може, із Заклікува? Може, і вони прибивали надгробні таблички своїх покійників на дерев’яний костел?”
Заклікув розташований на західному краю поширення русинів. Сучасні українські історики припускають, що українські етнічні землі доходили сюди у 17 столітті, тому в багатьох селах були куточки русинів-українців. Давно зникли. Лише тінь залишилася – ті самі таблички на костелі.
