Українське мистецтво ручної роботи демонструє вражаюче розмаїття стилів.
Майстриня з Сум Наталія Пилипенко створює скульптурні композиції з паперу, використовуючи техніку пап’є-маше. Її витвори пронизані глибоким філософським змістом. Вони мають численних прихильників не лише в Україні, але й за кордоном.
В ексклюзивному інтерв’ю для видання «ФАКТИ» Наталія Пилипенко поділилася деталями про свою серію робіт під назвою «Ті, що існували завжди».
«Персонажі моїх робіт відзначаються однією унікальною рисою: вони виглядають так, ніби існували вічно»
– Я займаюся створенням авторської арт-скульптури, — пояснює Наталія Пилипенко. — Мої персонажі наділені особливою характеристикою: вони виглядають так, ніби їхня історія триває нескінченно. У погляді їхніх очей криється цілий всесвіт, легка меланхолія та надзвичайна кількість тепла. Ось, наприклад, ангели Весни та Літа. Ангел Весни з’являється першим. Він несе маленький човник, що символізує мандри, річки, дитячі спогади та довгі теплі вечори. Ангел Літа йде слідом. Він прикрашений вінком із ромашок, збирає перші квіти й пробуджує все, що втомилося від сну. Їхня зустріч триває лише мить. Це той короткий проміжок, коли весна передає літу аромат квітів, а літо обіцяє зберегти його до осені. Саме ця короткочасна зустріч підтримує кругообіг року.
ВІДЕО ДНЯ
Янголи Літа та Весни створені майстринею Наталією Пилипенко
— Це дуже цікаво…
РЕКЛАМА
– А ось моя робота «Кислиці». Цей твір розповідає про дикі яблука та персонажа, який був знайомий з кожним покинутим садком на околиці, де панував лише вільний, колючий вітер. Там, серед заростей шипшини та старого пирію, досі росли криві, зігнуті часом яблуні. Вони не знали людської турботи, їх ніхто не обрізав і не білив. Однак щоосені вони вперто, з неабиякою силою, плодоносили. Це були кислиці. Маленькі, тверді, терпкі. Від них сковувало щелепи. Але вони мали такий насичений, справжній аромат, якого ніколи не знайдеш у ретельно виплеканих сортових плодах.
Сам персонаж також трохи нагадує ці яблуні. Час залишив свій відбиток на його обличчі, поглибивши зморшки біля очей та навколо рота. Його старий капелюх, що наче зрослося з головою, здавався виготовленим із самої сухої глини, а поношений старий хустку на шиї нагадував сизий лісовий мох. Цього дня осінь стояла спокійна й чиста, наче холодна річкова вода. Він ішов неспішно, тримаючи біля себе старе, потемніле від часу металеве відро. Кожен крок відлунювався глухим, вагомим стукотом. Кислиці, що вже переповнили відро, котилися під ноги, губилися в траві, але це його не турбувало. Головне було тут, у його руках. Він куштував яблуко. Блідо-зелене, з одного боку торкнуте багряним рум’янцем. На ньому не було блиску. Воно пахло землею, першими заморозками та запізнілим сонцем. На його губах з’явилася ледь помітна, тиха усмішка. У ній не було гучної радості від зібраного багатого врожаю. Це була мудра, трохи іронічна усмішка людини, яка розуміє, що найцінніше в цьому житті здобувається нелегко і ніколи не буває ідеально гладким. Справжня краса завжди трохи дика, має гіркуватий присмак і ховається там, куди інші навіть не зазирають. Він зупинився, і його вологі очі спрямувалися кудись за обрій, туди, де небо зливалося з верхівками диких садів. Він приніс свій урожай. Осінь могла починатися…
Арт-скульптура «Кислиці» дуже колоритнаРЕКЛАМА
«Кожен ґудзик колись був частиною чиєїсь історії»
— Відро та яблука виглядають настільки реально… Як вам вдається досягти такого ефекту?
— Я не прагну відтворити текстуру заради неї самої. Для мене вона — це невід’ємна частина історії персонажа. Старе відро має мати вигляд, ніби ним користувалися довгий час. Яблуко — ніби його щойно зірвали. Кожну поверхню я створюю вручну, шар за шаром. Мені важливо, щоб глядач відчув бажання доторкнутися до роботи. Саме дрібні деталі роблять створений світ правдоподібним.
Яблука та відро, створені з паперу, виглядають як справжні
— Хто з персонажів ваш найулюбленіший?
РЕКЛАМА
– Одним із таких є Ґудзикар, або Колекціонер загублених ґудзиків. Він збирає ґудзики, які загубилися в дорозі. Адже кожен із них колись був частиною чиєїсь особистої історії. Він знає, що маленький перламутровий ґудзик випав із весільної сукні. Дерев’яний належав дитячому пальтечку, в кишенях якого зберігалися каштани. Металевий — пережив далекі мандри. Старий тканинний — пам’ятає аромат бузку та бабусині руки… Ґудзикар знаходить їх у щілинах старих підлог, на стежках після дощу, у шухлядах давно забутих комодів. Великі та маленькі, порожні всередині, трохи потерті ґудзики з чотирма отворами. Через них колись проглядали нитки, що пов’язували чужі долі, а тепер крізь них видно лише повітря та час. Ґудзикар очищає їх від пилу й складає до своєї скрині. Він вірить, що допоки збережено хоча б одну дрібницю, історія не зникає остаточно. Він сидить, перебирає ґудзики і роздумує: «Хтось десь зараз шукає саме цей…» Чий ґудзик він тримає сьогодні?
Ґудзикар, або Колекціонер загублених ґudzikіv – незвичайний персонаж
«Люди часто бачать у моїх роботах щось глибоко особисте і знаходять у них власні смисли»
— Як народжуються ідеї для ваших творів?
— Зазвичай усе починається з образу, який раптово виникає в моїй уяві. Потім я довго його обмірковую, і поступово навколо нього формується цілий світ. Мені цікаво розповідати глядачеві про щирі людські почуття, мрії та сподівання. Кожна скульптура для мене — це невелика історія, яку глядач може сприйняти й доповнити на власний розсуд. Мабуть, саме тому люди часто бачать у моїх роботах щось дуже особисте і знаходять у них власні інтерпретації.
— Який папір ви використовуєте для пап’є-маше? Старі газети, картон?
— Я застосовую різні типи паперу, оскільки кожен із них виконує свою специфічну функцію. Для одних етапів краще підходить тонкий папір, для інших — щільний. Це вже частина моєї унікальної технології. Папір у моїй творчості — це основний матеріал. Однак більшість людей навіть не підозрюють, з чого створені мої скульптури.
— Як найкраще інтегрувати такі вироби в інтер’єр?
— Насправді арт-скульптуру не варто «підлаштовувати» під нього. Такі предмети створені для того, щоб стати виразним акцентом, викликати емоції, привертати увагу та стимулювати розмови. Якщо людина відчуває зв’язок зі скульптурою, вона інтуїтивно знаходить для неї ідеальне місце в оселі.
— Як довго може зберігатися така паперова скульптура?
– Я часто наголошую, що папір — це дуже недооцінений матеріал. Адже книги, архівні документи та твори мистецтва на паперовій основі зберігаються сотні років за відповідних умов. Зі скульптурою з паперу ситуація аналогічна. Якщо чітко дотримуватися технології виготовлення робіт та правильно їх зберігати (такі вироби не люблять вологи), вони можуть приносити естетичне задоволення протягом десятиліть.
Раніше в виданні «ФАКТИ» дизайнерка Світлана Бардар розповідала про те, що створення мереживних прикрас у техніці фриволіте нагадує медитативний процес.
Фотографії з особистого архіву Наталії Пилипенко