“`html
Реабілітація мистецтвом: від поезії до танців на візках Репортаж 09.10.2025 12:50 Укрінформ Як у Миколаєві люди з обмеженими можливостями показують, що творчість не знає перешкод
…П’ятниця, зранку. У Миколаївському крайовому палаці культури чутно гомін та регіт. Це репетиція студії креативної реабілітації, члени якої – люди з інвалідністю.
КРЕАТИВНА ТЕРАПІЯ
Інклюзивна студія «Сцена без обмежень» функціонує з 2023 року.
Ідею заснувати подібне креативне місце з повноцінним колективом запропонував директор крайового палацу, шанований діяч культури України Денис Акманов. За його словами, це шанс для людей з інвалідністю почуватися затребуваними, перемагати свої психологічні особисті перешкоди та розкриватися через мистецтво.
Марія Добкіна (зліва)
Очільниця студії, шанована діячка культури України Марія Добкіна запевняє, що творчість у такому вигляді – не просто забава. Це своєрідний метод лікування, який сприяє через систему занять і вправ знімати напругу, відновлювати пам’ять і навіть вдосконалювати мозкову активність.
Марія Добкіна (справа) зі своїми підопічними
– Якщо людина заучить хоча б чотири рядки вірша, це вже активізує нейронні зв’язки, допомагає боротися з напругою. Але головне – це простір довіри, насолода від спілкування, відверте прагнення кожного розповісти про те, що тривожить, і бути почутим, – говорить пані Марія.
За її словами, у палаці завжди організовували заходи для людей даної категорії. Проте під час війни вирішили цей процес упорядкувати та заснувати окрему студію. Завдяки взаємодії з різними громадськими організаціями, які відвідують люди з інвалідністю, об’єднали охочих займатися творчістю, а напрямком діяльності студії обрали театральний жанр, тому що «все життя – театр», як одного разу промовив Шекспір.
Зараз тут займається понад 12 людей. Дехто з них раніше навіть не уявляв, що має талант до творчості. У кожного з учасників – свої здібності: комусь складно пересуватися, хтось має проблеми з промовою. Заняття проводять у групах та індивідуально.
Учасники працюють над дикцією, розучують скоромовки та уривки з окремих творів, які потім об’єднуються у спільну сценку. Збоку це виглядає як своєрідна гра – вона відволікає людей від повсякденності.
– Це не тільки про те, щоб просто завчити текст на зубок, – пояснює Добкіна. – Ми ще й вчимося говорити так, щоб переконати глядача у правдивості.
Один із видів занять – психологічні заняття, які сприяють розвитку уяви, фантазії, пам'яті й навіть зменшенню стресу. Вони також проводяться у формі гри за допомогою реквізиту.
Один із таких показали учасники студії під час репетиції. Вони передавали один одному м’ячик, але водночас мали уявляти, що це – «м’якеньке кошеня», або навпаки – «колючий кактус». Подібні вправи концентрують увагу, удосконалюють рухи та навчають переживати різні почуття.
ЛЮДИ ТА ЇХНІ ОПОВІДІ
Один із членів студії – Женя Кучер. Коли він виходить на сцену та декламує вірш «Не ображайте дорогих людей пекучими болючими словами…», зала завмирає… Тому що це – його відвертий заклик берегти тих, кого любиш.
Тетяна Гросу
На заняття приходить Тетяна Гросу. Розповідає, що під час обстрілів їй стає боязко, вона ховається у коридорі, але на репетиціях вчиться долати страх і знову радіти. Жінка читає романи, обожнює поезію про кохання і зізнається, що вірші допомагають жити, а сцена для неї – ковток свободи. А ще Тетяна любить грати в шашки та нарди.
Лілія Тригубенко
Її товаришка Лілія Тригубенко виходить на імпровізовану сцену з короткими гуморесками, які викликають щирий сміх. Під час читання вона повністю «вживається в роль», і це захоплює. Розповідає, що постійно живе в Миколаєві. Було лячно, тому батько замурував вікна їхнього будинку цеглою, щоб хоч якось захистити сім’ю під час обстрілів. Її рідний брат Денис зараз на фронті, служить на Херсонському напрямку, і вона за нього дуже переживає. А заняття у студії допомагають відпочивати та змістовно проводити час.
Олександр Семенов
Знайомимось із ще одним учасником «Сцени без обмежень», який не пропускає майже жодної репетиції. Олександр Семенов – дуже активний і творчий, багато читає. Знає багато віршів та гуморесок і з радістю їх декламує. Розповідає, що записує свої виступи на відео, а потім аналізує вдома разом із батьками. Ті радять, над чим ще можна попрацювати. Хлопець також грає у настільний теніс і переконливо доводить, що сила духу не має перепон.
«Сцена без обмежень» – це не тільки репетиції та заняття у стінах палацу. Її учасники виступають у територіальних центрах, геріатричному пансіонаті, беруть участь у різних подіях та святкових концертах. Головне, що кожний етап діяльності важливий – від тренінгу до концерту, від костюмів до запалених свічок під час новорічного вечора, коли кожен може поділитися найсокровеннішим.
– Нам подобається бути на сцені. Коли вдягаємо ошатне вбрання, робимо зачіски, макіяж. Це цікаво і додає впевненості, – говорять мої співрозмовники.
Розмовляючи з ними, переконуєшся, що подібні інклюзивні мистецькі ініціативи виконують не лише соціальну роль, а й допомагають повертати сенс існування.
КОЛИ РАДІЄ ДУША – ОЗДОРОВЛЮЄТЬСЯ ТІЛО
Окрім того, на базі Миколаївського фізкультурно-оздоровчого клубу для людей з інвалідністю «Вікторія» вже два роки функціонує школа базової підготовки до обласної збірної зі спортивних танців на візках. Її очолює хореограф і тренер найвищої категорії Юрій Зінченко.
Юрій Зінченко
Відвідувачі закладу показують, що музика та рух ефективні для фізичної та психологічної реабілітації після травм або важких хвороб, це можливість знову відчути своє тіло, почуття.
На репетиції, куди я прийшла похмурого осіннього ранку, було світло і затишно. У невеликій залі лунають звуки вальсу. На паркеті – жінка в інвалідному візку, поруч – досвідчений партнер. Гарні витончені рухи, їхній танець заворожує…
Юрій Зінченко займається танцями понад 45 років. У минулому – військовий, служив в інструментальній артилерійській розвідці. Отримав травму, тому довелося зі службою попрощатися. З дитинства мав потяг до творчості, тому після служби закінчив Миколаївське училище культури, працював у різних танцювальних групах, театрі мод. Виховав не одне покоління обдарованих танцюристів, які здобували перемоги на найпрестижніших змаганнях.
Цікава деталь: за словами Юрія Івановича, для того, щоб займатися танцями, немає вікових обмежень. Тут є і молодь, і люди старшого віку. Тих, кому 35 плюс, називають сеньйорами, 45 плюс – сеньйорами два, а 55 плюс – гранд-сеньйорами. Тому свого часу він заснував школу танців «Гранд-сеньйори», яку можуть відвідувати всі бажаючі.
Ще у 1997 році Зінченко почав займатися з людьми, які мають особливі потреби, тому що переконаний, що танці – не просто мистецтво, а ще й комплексна реабілітація: фізична, емоційна, соціальна. А вже в 2010 році додалися ще й ті, хто пересувається на інвалідних візках.
– Танці – своєрідна музично-рухова терапія. Людина асоціює себе з мелодією і починає рухатися. У кожного свій стиль. Але найголовніше – це усмішка, яка з’являється під час танцю. Тому що коли радіє душа, починає оздоровлюватися і тіло, – зауважує пан Юрій.
Його вихованці неодноразово доводили, що коли людина чогось дуже хоче, то їй обов’язково все вдасться. Один із найяскравіших прикладів – дует Анни та Валерія Миронюків, які у 2012 році вибороли срібло Кубку континенту з танців на візках, у якому брали участь представники 32 країн.
– Аня була однією з моїх перших вихованок. Вона хоч і пересувалася на інвалідному візку, але була активною, займалася громадською діяльністю і дуже прагнула танцювати. Їй добре вдавалося. Згодом вона вийшла заміж за Валерія Миронюка. Це був хлопець високого зросту – 195 см, що отримав травму шийного відділу хребта, не міг рухати ногами й пересувався на електричному візку, яким керував за допомогою джойстика. Незважаючи на це, він теж виявив бажання танцювати, хоч це було неймовірно складно. Ми багато працювали, вчились відчувати музику, активно тренувалися. Вони стали гарною парою, виступали на концертах і змаганнях, де здобували призові місця. Мені б дуже хотілося, щоб у нашій області танці на візках розвивалися. Тому що це не просто рухи, це – політ душі, – говорить тренер.
Він згадує ще одну яскраву пару, яку тренував, – Галину Миронюк і Михайла Нелюбова, що перемогли на чемпіонаті України з танців на візках у 2021 році.
ЯК ДІВЧИНА, ЩО РАНІШЕ НЕ ЗАЙМАЛАСЯ ТАНЦЯМИ, СТАЛА КАНДИДАТКОЮ ДО ОБЛАСНОЇ ЗБІРНОЇ
Юрій Зінченко розповідає, що в танцях на візках є різні форми. Перша – змішана: коли один партнер на ногах, другий у візку; друга – коли двоє на візках. Але є й сольні, які вважаються найважчими.
А ще мій співрозмовник зазначає, що також працює з військовослужбовцями, які перебувають у шпиталі, запрошує їх до школи. І хоч як колишній військовий розуміє, як важко переключитися на творчість після бойових дій, але має надію, що незабаром вони також поповнять їхню творчу команду.
Анастасія Бєлова
…На репетиції знайомлюсь із приємною дівчиною: 21-річна Настя Бєлова другий рік займається танцями. З дитинства хворіє на ДЦП і пересувається за допомогою спеціальних милиць. Вона живе з бабусею та дідусем на шостому поверсі будинку, де ліфт часто не працює, тому навчилася самостійно підійматися сходами. Незважаючи на складнощі, дівчина навчається в Чорноморському національному університеті імені П. Могили, де вивчає психологію. А ще тричі на тиждень приїжджає на тренування до школи. На питання, як їй це вдається, відповідає: «По місту я переміщуюся здебільшого на таксі, тому що наша транспортна інфраструктура ще недостатньо облаштована для людей з інвалідністю. Це завдяки підтримці батьків, які працюють за кордоном».
І додає, що прийшла до клубу «Вікторія», щоб мати більше спілкування, можливо, якусь юридичну підтримку. Дізналася, що тут функціонує школа танців для людей з інвалідністю. «Мені стало цікаво, адже я на той час не розуміла, як може людина, позбавлена значної частини рухових функцій, танцювати. Але я побувала на тренуванні в Юрія Івановича, спробувала – і в мене вийшло. Особливо люблю енергійні танці, там, де рухливість більша. Бачу власний прогрес, тому що те, що ще місяць тому в мене не виходило, тепер вже вдається, тому хочу підвищувати рівень», – говорить дівчина.
“`
Источник: Джерело
