Пригадаємо минулі часи? Я пішла в перший клас наприкінці 90-х, а моє повноліття настало на початку 2000-х. Непростий був період, чи не так? У нашій невеличкій місцевості всі існували приблизно однаково. Одинаково скрутно. Заможні або забезпечені родини були дивиною, зазвичай це 1-2 учні на цілий клас.
І всі помешкання були ідентичні одне одному. У когось гірше, у когось ліпше, але всі майже однакові. Ті ж самі старі меблі, той самий буфет, переповнений непотрібними речами. Власне, про речі. Їх було дуже багато: все зберігалося на всякий випадок. Загалом, панував хаос. І навіть якщо здавалося, що в кімнатах є певний затишок — то комірчини, балкони та шафи неодмінно були заповнені чимось зайвим, скрізь траплялися брудні вимикачі, пожовтілі шпалери.
А бідність часто починається в думках, хоча фінансові труднощі також суттєві. Адже, навіть якщо грошей недостатньо, багато чого можна упорядкувати: позбутися зайвого, вимити, а іноді й пофарбувати або підклеїти те, що потребує малих витрат. Але цього не роблять, тому що в свідомості засіла думка, що «ми небагаті, а бідні так і живуть». Часто кошти витрачаються на будь-що, але не на створення комфорту в оселі. Навіщо щось змінювати? Лежав цей килим три покоління — і нічого, якось вижили. Хай ще полежить. Зносилося крісло до дірок — прикриємо чимось. І так зійде.
І, звичайно, поруч із бідністю рука об руку йде колекціонування, через яке в будинку утворюється безлад. Нічого не викидають: старі дошки, якісь проводи, блокноти, учнівські зошити, газети, виписані ручки, старий одяг. Шкода позбутися, а раптом знадобиться? Я знаю з особистого досвіду, в мене тривалий час було таке відчуття. Я зберігала всілякі папірці у чохлі паспорта. Відверто непотрібні, старі. Але викинути чомусь було жаль. Якось у мене була повна коробка старої косметики: дещо висохло, дещо закінчилося, щось прострочене. Але був якийсь психологічний бар’єр: не могла взяти й викинути.
На жаль, цього неможливо позбутися миттєво. А найцікавіше, що зі збільшенням прибутків звички залишаються. Я знаю людей, які вирвалися з тих злиднів, почали добре жити, мають усього вдосталь. Але збиральництво — це вже частина їхнього єства. Ось самі згадайте, адже в кожного в хаті були чудові сервізи та келихи, якими ніхто не користувався? Вони чекали, що колись знадобляться. Пити будемо зі звичайних, а ці нехай збирають пил. Або абсолютно нова білосніжна постільна білизна, яка не використовується та лежить у шафі до особливих випадків. А потім передається як спадок і продовжує лежати в шафі вже в новій родині.
І ніби гроші є, нові речі купуються. Але старі не викидаються. Нові нехай полежать, а ми ще старими скористаємося, навіщо утилізувати? Більшість продовжує так жити, навіть якщо коштів стає достатньо. А дехто навіть не дозволяє собі нові речі. Гроші є, але витрачати шкода, за старою доброю звичкою, наче від серця відривають…
Пам'ятаєте Плюшкіна? Яскравий приклад людини, яка накопичує і відкладає все на скрутні часи. Навіть попри те, що гроші ж є. Але звичка залишається на все життя.
Я змогла здолати цю шкідливу звичку. Мені хочеться жити в затишку й мінімалізмі, оточувати себе красивими новими речами. Якщо купується щось нове — старе обов'язково відправляється у смітник (або віддається комусь, якщо в хорошому стані).
Справа в тому, що приблизно п'ять років тому я повністю змінила свій стиль. Перестала купувати багато дешевих і неякісних речей, прибрала зі свого гардеробу відверті антитренди: рюші, облягаючі сукні, балетки, блузки, шифонові спідниці. Я склала всі ці речі в окрему шафу й накупила собі нового якісного одягу. Старі речі, зрозуміло, не носила. Протягом трьох років я не вдягнула жодної речі. Жодного разу! Але зберігала їх. Навіщо? Вони займали майже всю шафу. Лежали мертвим тягарем. І я сама собі не могла пояснити, чому не позбуваюся їх.
Пересилила себе. Спочатку зібрала один великий пакет. Вибрала найбільш неприємний за стилем одяг, на мою думку. Я не носила й не збиралася нічого з цього носити. Але позбавлятися було шкода, навіть не знаю, як це пояснити. Мабуть, усе з дитинства. Після першого пакета стало легше, навіть з’явився певний інтерес. Зібрала ще два, потім ще й ще. З часом шафа з непотрібними речами спорожніла, звільнилося місце під гарні нові речі. І на душі якось вільніше стало.
Але я досі не змогла позбутися всього непотрібного. Тому кожні вихідні влаштовую собі челендж: зібрати 30 непотрібних речей і викинути без жалю. Це не обов’язково мають бути якісь великі речі. Нехай це будуть непотрібні старі шнурки, стрічка, якась забута візитка, заклепка від куртки, якої вже немає, клаптик паперу з нагадуванням. Щоразу мені здається: ну ось усе, викидати більше нічого. І щоразу знаходжу все новий і новий мотлох. Адже все одно постійно щось нове купую, а щось старе перестаю використовувати.
Минулими вихідними провела ревізію у всіх своїх косметичках. І тільки звідти знайшла 30 непотрібних речей: залишок олівця для очей, старий блиск для губ, розбита палітра тіней, зношений пензлик для брів.
Жити поряд з мотлохом і забутими непотрібними речами важко. Таке життя перестає бути комфортним. І це стосується не тільки фізичного мотлоху. Останнім часом намагаюся очистити свій інформаційний простір: це теж дуже важливо. Адже все починається з нашого душевного стану, тому важливо вчасно захистити себе від інформаційного шуму. Відписуюся від тих, хто мені вже не цікавий, не переглядаю меми, не читаю новини про зірок.
Для багатьох, коли живеш у нескінченному безладі, про комфорт, продуктивність і натхнення важко говорити. Це складно, це з нами з самого дитинства. Але потрібно вміти перемагати себе. Спочатку буде важко, але потім… Ви оціните цей кайф. Я швидко звикла і рада цьому.
Джерело: Джерело
